Той, що прокинувся у снігах

Вітер, що виривався з-поміж гір, завивав, як величезний звір. Небо, закрите сірими, майже чорними хмарами, лише іноді показувалося з-за ковдри, а потім знову надовго зникало. Уся земля була покрита шаром снігу приблизно пів метра, а з землі де-не-де, стирчали величезні крижані брили, у деяких навіть виднілися якісь замерзлі істоти.

"Холодно…".

Від дикого вітру, чи від чогось іншого, на одному з кристалів криги з'явилася тоненька тріщина.

"Холодно… Так холодно…".

Сила вітру, що досі вив, наче вовк, почала зсувати сніжні маси з гір, спричинивши лавину. Величезний потік замороженої води, опускаючись донизу, наближалася до кристалів. Прогримів удар, від якого затряслися сусідні гори. Коли ж "хмара" спала, кристали уже були розбиті ущент, та посеред загиблих від переохолодження тварин та крихких мечів, що розвалилися б після першого удару, лежав молодий хлопець без одежі.

—Досі холодно, наче у пеклі… —прошепотів юнак, сівши.

У нього було досить мускулисте та привабливе тіло, а холодний вітер перебирав білосніжне волосся. Хлопчина, не розплющуючи очей, підвівся та оглянувся. Лише зрозумівши, що так нічого не побачити, він протер очі та тепер уже сповна подивився на світ, як міг, бо вітер досі не вщухнув.

—Здається, я тут уже був. —мовив юнак, поклавши долоню на лице.

Лише зараз почала боліти голова, як і усе інше тіло, а перед очима іноді виступали образи якихось людей, які викликали усмішку, а також дуже розмиті силуети, від яких по спині бігли мурашки. Чи то, можливо, від холоду. Переступивши через себе та біль у тілі, він повільно покрокував уперед, сподіваючись знайти хоча б щось.

Сніг під ногами хрустів, наче гілки, як раптом боса нога натрапила на щось холодне та гладке, але не на кригу. Юнак, відсахнувшись, зробив крок назад, а потім оглянув свою знахідку. З-під кучугури виглядав якийсь лицар, закутаний у лати срібного кольору. На пластинах було видно багато подряпин та вм'ятин, а сам лицар уже давно загинув, однак тутешній холод не давав тілу розкластися.

"Під бронею, зазвичай, є одежа!" — промайнула думка у голові хлопця, і уже наступної миті він, стоячи на колінах, обдирав труп, відриваючи шматки лат та намагаючись дістатися до хоча б якогось лахміття.

Як не дивно, але з убитого вдалося зняти якісні чоботи, широкі штани та шкіряний жилет. Це не так сильно зігрівало, як хотілося б, але краще, ніж нічого. Тепер у хлопця були усі шанси вижити у крижаній пустоші, але раптово про себе нагадав голод.

"От би знайти якусь тварину… Не мертву, бажано. Я людину їсти не буду, а ті, що були навколо мене біля мого місця виходу здаються ну занадто уже старими. Тим паче, на чомусь треба готувати… Було б добре знайти ліс, а то я десь у полі." — думав юнак, далі повільно крокуючи уперед.

Це "поле" було не таким уже рівним, часто зустрічалися невеликі підйоми та спуски. Минаючи черговий підйом, хлопець стрибнув донизу, та приземлився на щось тверде. Розкопавши сніг, він побачив щит, дуже схожий до лат, що були на тому лицарі, з якого була знята одежа.

"Це явно не просто так." — подумав юнак— "Тут, схоже, була якась битва. Однак, що я забув посеред поля бою, ще і у величезній бурульці?".

За час подорожі вітер трохи заспокоївся, тож видимість була трохи краща, а після знахідки щита, здавалося, взагалі прояснилося, та перед ним відкрилося справжнє поле бою. Уся земля була устелена тілами людей та лицарів, а також утикана списами, мечами, стрілами та іншою зброєю.

—Куди це я втрапив? —поцікавився він, переступаючи через "могили".

Як відповідь, через метрів п'ятдесят, хлопець побачив невеличку пласку брилу льоду, на якій було написано декілька слів:

"Тим, хто прийде сюди після, хочу повідомити, що на цій землі покоїться сто тисяч душ воїнів. Тут ви будете у безпеці, бо це місце "фінальної битви". ".

—Фінальна битва? —здивувався хлопець, але від цього подиву у нього заболіла голова.

Це словосполучення здавалося йому знайомим, та викликало не найкращі почуття. У вухах почався гул, що іноді переривався криками, будь-то жінок чи чоловіків. Голоси теж здавалися знайомими, наче кричали близькі люди, але ні імен, ні лиць, нажаль, згадати не міг, як не старайся.

—Я опинився посеред крижаної пустелі, на могилі сотень воїнів, не пам'ятаючи майже нічого, що-ж за невдача така. —прошепотів він сам собі.

Раптом хлопець почув тріскіт коліс на дорозі, а слідом і чийсь крик. Він оглянувся та побачив якогось чоловіка, одягнутого у сірі лахміття. У нього була довжелезна борода, майже до живота, пусті очі, зморшки на обличчі та дуже тонкі руки.

—Агов, малий, ти що там робиш?! —крикнув дід, кидаючи хлопцеві мотузку.

—Батьку, а що це за місцина така? Я тут прокинувся неподалік, вирвався зі шматку криги. —мовив він, зав'язавши собі вузол на зап'ясті.

Це була досить якісна мотузка, здавалося, навіть з рослинних волокон, але дуже уже волога, навіть покрита інієм. Старець тягнув на себе, а юнак підіймався, бо, як виявилося, увесь схил, нехай і досить пологий, був покритий льодом.

На дорозі, яку розчищав чоловік, стояв візок, у який запрягли дуже великого та волохатого коня. Тварина, побачивши блондина, злякалася та, фиркаючи, намагалася відійти назад. Діда це зацікавило, тож він, гладячи коняку, почав розпитувати врятованого.

—Ти хто такий, та звідки прийшов? Та ще і чого забув на полі бою?

—Самому б знати, діду. Не пам'ятаю нічого, лише туман у голові. —мовив хлопець, зітхнувши.

—Ти, судячи з усього, воїном був на якомусь боці, он навіть на поясі меч залишився.

Юнак здивувався та кинув погляд на себе. Справді, до поясу мотузком був прив'язаний гарний блакитний меч, рукоятка якого була прикрашена візерунком лоз троянди. Раніше його не було, або ж просто не помічав. Дід зрозумів, що меч був для хлопця відкриттям, тому трохи посміявся.

—Мені здається, його не було, коли я прокинувся.