Розділ 34.

Наступного ранку, коли Леонід поїхав у справах, Люба знову набрала номер Романа. Вона вже знала, що хоче зробити Різдво справжнім святом, яке об’єднає її найближчих людей. 

— Привіт, мамо, знову дзвониш? — відповів Ромко з тією ж теплою усмішкою в голосі, яку вона завжди впізнавала. 

— Привіт, сину. У мене для тебе пропозиція, — сказала вона, сідаючи на диван і зручно вмощуючись. 

— Слухаю, — відповів він із цікавістю. 

— Як щодо того, аби приїхати додому на Різдво? — її голос був сповнений надії. 

Роман замовк на кілька секунд, а потім відповів: 

— Мам, це чудова ідея. Я давно не був удома, а тим більше — не святкував із тобою Різдво. Але ти впевнена, що це зручно? 

— Зручно, ще й як! — Люба не стримала усмішки. — У нас тепер великий будинок, у тебе буде власна кімната. І, найголовніше, ти зможеш особисто познайомитися з Леонідом. 

— Ну, ми ж уже говорили по відео, — нагадав Роман. 

— Це не те саме, — наполягла Люба. — Я хочу, щоб ти побачив, як ми живемо, щоб ти міг відчути, що це твій дім теж. 

Роман замислився. 

— Добре, мамо, я приїду, — сказав він нарешті. — Це важливо для тебе, я бачу. 

— Дуже важливо, — підтвердила вона. 

— Тоді вирішено. Я повідомлю, коли зможу вилетіти, — пообіцяв Роман. 

— Чудово! — Люба відчула, як хвилювання змінилося радістю. — До речі, сину, у нас буде сюрприз, але про це — вже вдома. 

— Що ще за сюрприз? — засміявся він. 

— Терпіння, — загадково відповіла Люба. — Дізнаєшся сам. 

***

Наступні дні Люба провела в приготуваннях до Різдва. Вона хотіла, щоб усе було ідеальним: від прикрашеної ялинки до страв на святковому столі. Вона також подбала про кімнату для Романа, щоб він почувався як удома. 

Леонід, помітивши її старання, жартував: 

— Любо, ти перетворюєш будинок на музей Різдва. 

— А я хочу, щоб це було ідеальне свято, — відповідала вона, ховаючи посмішку. 

Леонід нічого не запідозрив, і Люба була рада, що головна новина залишиться сюрпризом до святкової вечері. 

***

У переддень Різдва Роман нарешті приїхав. Люба зустріла його на порозі, міцно обіймаючи, ніби боялася, що він зникне. 

— Як ти виріс, — сказала вона, оглядаючи його. 

— Мамо, ну досить, — засміявся він. — Я ж дорослий. 

— Для мене ти завжди будеш моїм хлопчиком, — усміхнулася вона. 

Леонід вийшов зустрічати Романа, подав йому руку. 

— Нарешті ми бачимося особисто, — сказав він. — Твоя мама багато про тебе розповідала. 

— Взаємно, — відповів Роман, оцінюючи чоловіка, який став важливою частиною життя його матері. 

Люба спостерігала за ними й відчувала, як напруга розчиняється. Двоє найважливіших чоловіків у її житті, здається, знайшли спільну мову. 

***

За святковим столом, коли всі були розслаблені й щасливі, Люба зрозуміла, що настав момент. Вона піднялася, привертаючи увагу. 

— У мене є одна новина, — сказала вона, дивлячись то на Романа, то на Леоніда. — І я хотіла б поділитися нею з вами зараз. 

— Що за новина? — запитав Леонід, трохи насторожившись. 

Люба усміхнулася, обережно торкнувшись свого живота. 

— Ми чекаємо на дитину. 

На кілька секунд у кімнаті запанувала тиша, а потім Леонід підвівся, його обличчя змінилося від здивування до невимовної радості. 

— Любо… — прошепотів він, обіймаючи її. — Це найкращий подарунок, який я міг отримати. 

Роман теж усміхнувся, дивлячись на них. 

— Ну що ж, виглядає, що я буду братом, — сказав він із жартівливим тоном. 

Сміх і щастя наповнили кімнату. Різдво справді стало тим моментом, коли їхня сім’я стала ще ближчою. Люба відчувала, що тепер її життя повністю наповнене теплом, любов’ю та новим сенсом.