Розділ 10.

Любі читачі й читачки))). Я пропоную тепер нам всім трошки по підглядати за героями та їхніми життям. Давайте пройдемо поряд з ними, побуваємо у них вдома, та вислухаємо їх проблеми). 

Наступного ранку Леонід сидів за кухонним столом із чашкою чорної кави, яку пив без цукру. Він звик до гіркоти — як у напоях, так і в житті. Але цього разу в його думках було щось інше. Він прокручував учорашню розмову з Любою, і щось у її словах не давало йому спокою.

Він зітхнув, поставив чашку й провів рукою по обличчю. «Був різким. Міг би хоча б подякувати нормально», — думав він. Після стількох років, проведених у війні, звик відштовхувати людей, які намагалися наблизитися. Але Люба була іншою. Вона не намагалася нав'язуватися, і саме це його зачіпало.

«Треба якось виправитись», — вирішив Леонід і потягнувся до телефону. Відкрив її контакт, який досі зберігав із часів, коли дзвонив їй із лікарні, але раптом передумав. Що він скаже? «Вибач за вчорашнє»? Звучить занадто сухо. «Може, краще побачити її особисто?»

Він відклав телефон і глянув на стіл, завалений документами для відкриття охоронного агентства. Ця ідея виникла ще в лікарні, коли Олег підказав йому, що з його досвідом можна створити щось корисне й водночас вигідне.

Зараз уся команда була майже укомплектована, але ще треба було знайти надійних людей для операційної роботи. Леонід поклався на свого побратима Сергія — старого друга, з яким пройшов пекло Авдіївки й Маріуполя. Сергій був прямолінійним, надійним, але з характером. Він ідеально підходив для роботи, яка вимагала жорсткої дисципліни.

Тільки одна проблема залишалася: Сергію не подобався Олег.

***

— Я тобі кажу, Льоню, цей твій Олег — мутний тип, — буркнув Сергій, сидячи в офісі Леоніда, який усе ще виглядав напівпорожнім. Він перекинув ногу на ногу й підпалив сигарету, попри табличку «Курити заборонено» на стіні.

— Сергію, досить. Олег — мій друг. Він витяг мене з таких ситуацій, що ти й уявити не можеш, — відповів Леонід, не підводячи очей від паперів.

— Я все розумію, але те, що він тобі друг, не означає, що йому можна довіряти бізнес. Я бачив, як він розамовляв з цими чиновниками. Занадто багато усмішок, занадто мало конкретики. І звідки в нього стільки грошей? Він же не так давно теж сидів у бліндажах.

Леонід відклав ручку й нарешті подивився на Сергія.

— Слухай, ми з тобою пройшли війну, і я ціную твою думку. Але зараз мені потрібна його допомога. Він знає, як працювати з місцевою владою, знає людей, які можуть нам допомогти з оформленням ліцензій. Без нього я не зміг би так швидко все запустити.

— А що, якщо він це робить не просто так? — Сергій затягнувся й кинув попіл у пластиковий стакан. — Або що, якщо його інтереси не співпадають із нашими?

Леонід знову зітхнув. Він знав, що Сергій не з тих, хто просто так висловлює підозри. Але Олег… Олег був тим, хто прикривав його в найскладніші моменти. Хіба такий друг може виявитися небезпечним?

— Дай мені трохи часу, Сергію, — сказав Леонід. — Якщо я побачу хоч щось підозріле, я сам з ним поговорю.

Сергій тільки похитав головою, але більше нічого не сказав.

***

Увечері Леонід вирішив зробити те, що планував зранку. Він сів у машину й поїхав до Любиного будинку. На вулиці вже сутеніло, і в її вікнах горіло світло. Він вийшов із машини, хвилюючись більше, ніж хотів би собі зізнатися.

Люба відчинила двері майже одразу, ніби чекала. На ній був простий домашній одяг, а волосся зібране в недбалий вузол. Вона виглядала трохи здивованою, але в її очах була та сама тепла усмішка, яка змусила Леоніда почуватися… живим.

— Леоніде, ти? Що трапилося?

— Привіт, — сказав він, розгублено переминаючись із ноги на ногу. — Я хотів вибачитися за вчорашнє. Був різким. Не хотів тебе образити.

Люба на мить застигла, а потім відступила вбік, запрошуючи його зайти.

— Нічого страшного. Я рада, що ти прийшов, — відповіла вона. — Ти вечеряв? Я тут, як Цезар, взялась за сім справ одразу, але це нічого. Ти почекаєш?

Леонід усміхнувся. Це запитання було настільки простим і звичайним, що він відчув, як напруга поступово спадає.

— Так, звичайно. — зізнався він.

— Ну тоді проходь. Я щось приготую, — сказала Люба й зникла на кухні.

Леонід пройшов у вітальню, відчуваючи, як будинок наповнений теплом і спокоєм. Він подумав, що, можливо, вперше за багато років починає відчувати, що йому теж потрібне щось більше, ніж просто виживання.

Леонід сидів у вітальні, обдумуючи події останніх днів. Тиша в будинку здавалася майже магічною, тільки десь у глибині кухні Люба метушилася, готуючи вечерю. Він відчував себе незвично спокійно. Наче вперше за довгий час дозволив собі просто жити моментом.

Аж раптом із кухні долинуло дзижчання, яке порушило цю ідилію. Леонід підняв голову, трохи здивований. «Що за звук?» — подумав він. Дзижчання не припинялося, а навпаки, ставало голоснішим. Він підвівся, підійшов до дверей, звідки йшов шум, і обережно зазирнув усередину.

Те, що він побачив, змусило його забути, як дихати.

Люба стояла на невисокій драбині посеред кімнати, тримаючи в руках акумуляторний перфоратор. Її обличчя було зосередженим, губи злегка стиснуті, а рука впевнено натискала на кнопку інструмента. Перфоратор жужжав, пробиваючи стіну, а вона, не зважаючи на невеликий зріст і тендітну фігуру, працювала з ним так, наче це була дитяча іграшка.

На підлозі лежала поличка, готова до встановлення, а поруч — рівень, олівець і кріплення. Люба нахилилася, щоб перевірити, чи отвір достатньо глибокий, і на її обличчі з’явився задоволений вираз.

Леонід відчув, як щось у грудях стислося. Вражений її впевненістю й самостійністю, він стояв у дверях, не в змозі відірвати очей.