Розділ 9.

Минуло кілька днів після виписки Леоніда, але я досі відчувала, що залишила щось недосказаним. Після тієї нашої останньої розмови в палаті, я більше не приходила. Не знаю, чи боялася знову загубитися в його погляді, чи просто не знала, як поводитися далі. А він теж не дзвонив.

Я дізналася про виписку від кума, коли випадково перетнулася з ним у магазині. Павло глянув на мене, зітхнув і кинув через плече:

— Твій герой уже вдома. Роби з цим, що хочеш.

Це «твій герой» зачепило. Наче я не маю права навіть думати про нього. Але слова Павла крутилися в голові весь день. Зрештою, увечері я вирішила, що просто залишуся вдома, відволічуся справами. Взялася за прибирання, готування, навіть спробувала почитати щось перед сном, але думки вперто поверталися до нього. Де він зараз? Як почувається? Чи знову він у своєму панцирі, збудованому з втрат і болю?

***

Наступного дня я не витримала. Взяла букет соняшників, бо вони здалися теплими й життєрадісними, і рушила до його будинку.Я знала де він живе , вже давно. Здавалось, що я він завжди був в моїй голові і серці і ніколи звідти не йшов. Навіть попри те, що я кохала свого чоловіка і була йому відданою. 
Коли я дісталася воріт, вони були відчинені. Двір виглядав занедбаним, трава подекуди вже майже торкалася колін. Будинок теж наче говорив, що господареві не до нього.

Я постукала у двері, і вони прочинилися майже одразу. Переді мною стояв Леонід. Без халата, без лікарняного вигляду, але той самий — високий, кремезний, з бородою, яка вже трохи заросла. На ньому була звичайна футболка й спортивні штани. Він виглядав спокійно, але в його очах було те саме — крижаний спокій, за яким ховалися тисячі нерозказаних історій.

— Люба, — сказав він, дивлячись на мене.

І тільки одне це слово змусило мене затамувати подих. Як він вимовив моє ім’я… так, ніби за ним ховалося більше, ніж просто вітання.

— Привіт, — нарешті відповіла я. — Я подумала, що ти вже вдома… вирішила зайти.

— Заходь, — просто сказав він і відступив убік, впускаючи мене в будинок.

Усередині було чисто, але порожньо. Здавалося, цей дім не живе. Тільки меблі й стіни, які пам’ятали інше життя. На столі в кутку лежала коробка з інструментами, кілька листів і невелика рамка з фотографією.

— Це твоя сім’я? — тихо спитала я, підійшовши до фото.

Леонід мовчав кілька секунд, але потім кивнув.

— Вони завжди тут, — сказав він, опускаючись у крісло. — Дочка любила це фото. Казала, що тут ми всі щасливі.

Я поставила букет соняшників на стіл, поряд із рамкою, і присіла навпроти.

— Як ти? — спитала я, намагаючись не дивитися йому в очі.

— Живий. А це вже непогано, — відповів він із легкою іронією. Потім подивився на мене, ніби вивчаючи. — А ти? Що змусило тебе прийти?

Це питання вибило мене з рівноваги. Сказати правду? Що я досі не можу забути його погляд? Що я відчуваю провину за всі ці втрати, хоч і не маю до них жодного стосунку? Що я просто хочу допомогти йому знайти хоч трохи спокою?

— Просто… хотіла провідати, — видихнула я. — Знаю, що це, мабуть, не моє діло, але…

— Але? — його голос став м’якшим, а погляд — менш крижаним.

— Але ти заслуговуєш на щось більше, ніж просто виживання, Леоніде, — сказала я тихо, сама не вірячи, що зважилася на ці слова. — І я хочу, щоб ти це знав.

Леонід відкинувся в кріслі, схрестив руки на грудях і кілька секунд просто мовчав. Потім нарешті заговорив:

— Я заслуговую? На що? На ще одну спробу? На нове життя? Любо, моє життя вже було. Воно лишилося там, у землі. А я… я просто відпрацьовую час.

— Не говори так, — перебила я, нахилившись уперед. — Ти живий. Це не просто так. Може, я не знаю, через що ти пройшов, але… але я знаю, що ти сильний. І якщо хтось може побудувати життя з нуля, то це ти.

Леонід подивився на мене довго і пильно. У його погляді більше не було холоду, але з’явилося щось інше. Щось глибше.

— Ти дивна, Любо, — сказав він нарешті. — Але… дякую.

І це «дякую» прозвучало так, ніби вперше за довгий час він справді щось відчув.

Я залишила його того дня з легким серцем, але з відчуттям, що між нами починається щось нове. Щось, що могло змінити обох.