Розділ 8.

Судки стояли вимиті й натерті на приліжковій тумбочці в палаті, муляли око своїм скляним блиском та чистотою. Я однією рукою довбав лікарняну кашу, іншою намагався працювати. Люба не приходила. А я згадував її пюре з паровими котлетами.
Зате, Олег навідувався і навіть приніс на моє прохання ноутбук, бо шось я вже залежався. Шви вже не турбували, самопочуття нормальне, тому я попросився раніше додому. 
Лікар, що вів мене, дав добро, тому вже завтра я буду в своїй новій квартирі, яку купив ще перебуваючи в лавах Збройних сил України. Процес покупки, щоправда, затягнувся. Переважно через русню, я а гатила по позиціям і я не завжди міг переглянути фото, чи підтвердити ціну. Та загалом, було навіть цікаво. От же ж час зараз. Купити квартиру, можна навіть сидячи в окопі, зареєструвати бізнес — наводячи арту по координатам. 
А колись мого прадіда називали божевільним, коли він казав, що телевізори будуть такі тонкі, що їх на стіну вішатимуть замість картин. 
Проте, чесно кажучи, мені не хотілось в ті порожні стіни. Мав ще будинок, неподалік того місця де загинула моя сімʼя. Там хоч меблі є. Та й привести до ладу там все треба. Туди й поїду.
Пів дня витратив на справи по кавʼярні, інші пів дня на охоронне агентства. Точніше на закупівлю обладнання. Кілька дзвінків побратимам, які так само відслужили і знаходились в пошуку роботи, кілька постачальникам. І от, зразки договорів вже летіли на огляд до юриста, а копії документів хлопців гріти робочу теку на комп’ютері.

А судки все ще виблискували. 
Тяжкко зітхнувши, я кинув тужливий погляд на посуд і вирішив пройтись по відділень. Востаннє. Сподіваюсь. Бо вже трохи задовбався. Лико хотілось курити і я точно знав, що в кишені спортивноі куртки мала лежати почата пачка цигарок та запальничка.

У коридорі стояв той самий лікар, що вже кілька тижнів тероризував мене своїми настановами. Побачивши мене, він зітхнув і підняв брови: 

— Ти куди це зібрався? — спитав, уважно розглядаючи мій одяг. 

— Провітритись, — відмахнувся я. — Завтра мене тут уже не буде, так що не хвилюйтесь. 

Лікар пробурчав щось під ніс, але більше не перечив. А я вийшов у лікарняний двір, нарешті дістав пачку цигарок і закурив. Дим трохи розвіяв важкі думки. Люба так і не приходила. І це злило більше, ніж хотілося собі зізнаватися. 

— Ніби я їй хто, — пробурмотів сам до себе, випускаючи клубок диму в небо. — Принесла їжу, поговорила трохи... і все. Може, воно й на краще. 

Та сам собі не вірив. Тихий, ніби голос із минулого, образ її коси, перекинутої через плече, і трохи збентежений погляд все ще стояв перед очима. 

— Що, служивий, сумуєш? — раптом почулось позаду. 

Я обернувся. Олег. Тримає в руці каву, обличчя в усмішці. 

— Чого тобі? — спитав, втягуючи ще диму. 

— Чого-чого... Подивитись, як ти тут мучишся. Та ще й про одну новину розповісти. 

— Про що ще? — буркнув я. 

— Та тут, — Олег відсьорбнув кави, — одна твоя знайома бігала тебе шукати. Сказала, що тобі судки треба повернути. 

Я ледь не вдавився димом. 

— Люба? 

— Ну, а хто ж іще? Та не переживай, я їй сказав, що ти вже на вихід. Вона щось пробурчала й пішла. 

— Ти з нею говорив? — Я намагався говорити байдуже, але голос мене зрадив. 

— Ага. Хороша жінка, до речі. Дивлюсь, ти тут не лише каші їв. Пюре, котлетки, компот... Тебе вже обслуговують, як вдома. 

Я відчув, як у грудях щось стиснулося. Люба шукала мене? Для чого? Судки повернути? 

— Завтра вже поїду додому, — відповів я, зводячи розмову в інший бік. 

— Ну й добре. А з Любою, — Олег підморгнув, — сам розберешся. 

— Відчепись, — пробурмотів я і затоптав недопалок. 

У голові крутилася одна думка: треба знайти Любу. Завтра. Після лікарні. Бо якщо вона справді ходила сюди, значить, не все так просто. І байдуже, що я собі накрутив про життя без зайвих емоцій і почуттів. Люба вже все зіпсувала — тепер її треба повернути.