Розділ 6.

Якого біса це зараз було?? Що за мана??? 
Кирило не слабо так здивувався, коли я написав йому з проханням дати нормер телефону його однокласниці. Довго розпитував навіщо, а я виправдовувався і щось мямлив, наче не він молодший брат, а я.

Та було ще дещо.

— а ти хіба її не памʼятаєш? 
— А маю? — перепитав. Трохи здивувався, бо після контузії дійсно міг щось забути. Наслідки, так би мовити.
— Так Люба приходила до нас іноді. Ми уроки разом робили.. Я їй з фізикою допомагав, вона мені — з літературою. А тебе вона так шугалась, наче привида. І дивилась такими великими очицями, як у того оленяти.. Десь, вдома можеш фотки пошукати...

Якби я памʼятав всіх дівчат, що приводив малий, то з глузду зʼїхав би. Тоді здавалось, що їх у нього більше ніж у мене тоді було. В памʼяті миготів якийсь дуже крихкий спогад про цю дівчину. Та до ладу нічого згадати не міг. Та й номеру її  у брата не виявилось. Тому малий дав контакти дівчини, яка їх точно мала.

Софія виявилась надзвичайно говіркою та смішливою жінкою. За пʼять хвилин розмови розповіла купу непотрібної інформації, але таки повеселила мене історія про те, як вони з Любою в юності ходили груші красти у сусідки і Люба порвала новенькі джинси перестрибуючи через паркан, коли їх спалили на гарячому. 
От жеж! А так і не сказав би , що дівчина була хуліганкою. Хоча в юності ми всі схильні до необдуманих вчинків. Відчуття небезпеки гоне адреналін по жилах, змушує нас ловити кайф від того , що заборонено, але хочеться. . От тому всі найбільші глупства ми робимо в молодості. А може й ні. 

Іноді, мені здавалось, що  як раз і не догцляв. Наче й розваг вистачало, а майже весь час присвячував роботі та навчанню. Дівчат любив, куди ж без них. Та як зустрів Надю, схаменувся. Ні на кого навіть не дивився. Скільки б сюди з нею не сварились і не розходились, все одно вертався до неї, до її ніжних рук та теплого погляду. Тільки вона розуміла мене з пів погляду, була моєю опорою. Читала мене, як відкриту книгу. От тільки я не встиг її дочитати, чи навіть зрозуміти зміст…. 

І зараз, зараз після просто дзвінка іншій жінці, мене мучить відчуття зради.. наче я зрадив памʼять дружини і почуття до неї, що й досі жевріли в моєму серці…

Люба прибігла вранці. Розпашіла від швидкої ходи з таким привабливим румʼянцем на щоках, вона увірвалась в палату, як вихор. Швидко привіталась з моїми тимчасовими сусідами, по мені лиш ковзнула поглядом. Губи ледь прошепотіли «привіт». І наче й не було тієї нашої вчорашньої, з біса дивної, розмови. Трохи розтріпана коса була перекинута через плече і зручно вмостилася на апетитних грудях затягнутих в коричневу тканину  з цупкого трикотажу і чудовий вид на розкішне декольте. Аж задивився, коли вона метушливо виставляла судки на приліжковий столик. Скляні. Знову. 
— Ти б не тягала таку вагу…. — почав було я.

— Ага. Я тут.. на кілька днів приготувала. Холодильник, мікрохвильовка ж тут є, правда? — швидко говорила запитуючи і ту же відповідаючи на свої ж питання жінка.

— Ти більше не прийдеш? — вирвалась у мене. І чому розхвилювався. Хто-зна чого. Я ж її майже не знаю. Що з того, що вона однокласниця брата. Як би я так всіх його однокласників запамʼятовував, то в голові нічого більше не лишилося б. Але чому мене так це хвилювало?

— та я.. у мене ж… — замʼялась вона і все рішила в мене свої величезні очі кольору зівʼялогоьлистя. — Та в мене ж теж є робота. Он, Кольку треба підтягнути по математиці, а я ще навіть програму не дивилась.. ця нова українська школа, скоро мене з розуму зведе..  а цю ігуляти з ним треба..  — її слова були приривчасті, рухи смикані. Вона крутила в руках вафельний пошитий рушничок і відводила погляд. Боїться мене? Може так і краще? Не треба мені ці зайві почуття. 

Але промовив чомусь зовсім інше..

—Ти могла б прийти з сином. У мене багато цікавих історій без крові та вбивств. Малому буде корисно послухати все з перших вуст. Буде в школі розповідати.. це ж зараз модно..

Вона на секунду закликала, а тоді широко посміхнулась і ніби видихнула. Апетитні груди піднялися в такт диханню і так само опустились. Люба тяжко присіла на стільчик, що стояв поряд з ліжком та показала головою опускаючи погляд до долу. 
— Мій син Ромка, за кордоном.. давно. Ще з початку війни. Свам вивезла його.. і повернулася. Там родичі, гарна школа. Тепер вже коледж. Він дорослий, вже…. Вчиться. А я тут .. сітки плела, їсти готувала. Допомагали з дівчатами нашій територіальній обороні. А потім чоловік .. — вона тяжко зітхнула і провела рукаю об по щоці. Стирала сльозу? — А Колька — то мій головний біль і спосіб заробітку. Він мій учень. І я ну.. — знову ця соромʼязливість. — допомагаю по хаті .. ну там, прибрати, приготувати…
Я мовчав. Відверто не знав шо сказати. Другий день в гаю її, а вже так нестримного хочеться пригорнути її до себе. Так хочеться зняти з неї цей тягар, полегшити життя. А ще до біса хотілося зняти з нею цю коричневу сукенку… 

О Господи! Я її другий день знаю! Та в до чого тут час? Мені це не потрібно! Не потрібно ж….?

Люба ще хвилину просто мовчки сиділа, розглядаючи свої руки, а тоді мотнула головою, наче проганяючи ману та швидко випросталась а ноги. Рваними рухами зібрала сумку та кинувши побіжний погляд розвернулась до виходу. 
— Любо.. — озвався я.

— Так.. — відповіла не повертаючись.

— Дякую.. за їжу.. — хоч мені і не подобались ті почуття, які викликала в мені ця жінка, та подякувати все ж треба було.

— Я зайду за кілька днів. …

Та вже ж.. судки забрати -то треба — подумав я, але промовчав. 
Її відповідь теж була не повна ніжності. Та і з чого б це. Вона для мене це робить із почуття боргу, або туги за чоловіком. Навряд чи її слова про війну були брехнею, але оцієї жалості я теж не потерплю до себе. Коли прийде за два дні, скажу, щоб більше не вострила лижі. Досить з мене цих переживань. В окопі напережива вся, на життя вперед. 
Емоції не знали виходу, махнув знічевʼя рукою і в момент накрило..