Розділ 5.

Люба.

Льонька їв апетитом. От прямо з таким.. чоловічим апетитом. Аж по бороді текло. Руки свербіли витерти серветкою, та він сам встигав це робити. Здавалось, аж муркотів від кайфу. А чи мені здалося? Та при тому уплітав парові котлети він знатно. Я ж милувалась. Гарно. Гарно, коли чоловік їсть твої наїзди із задоволенням. Хоч картину пиши. 
Сусіди по палаті, того й гляди озирались на нас. Та як тільки він доїв, я не знала, що далі казати. Послалась лиш на те, що мені Кольку зі школи забирати. Уроків мабуть батько задали, треба робити. 
Якщо чоловік і подивувався згадці про дитину, то виду не подав. А я не стала нічого пояснювати. Колька-то — мій вихованець. Син вже дорослий, за кордоном вчиться. Але то Льонці не треба було знати.. просто не треба. Хто ми один одному? Правильно. Ніхто. 
Здається він дякував за їжу і за гостину. Та я мало що чула. В голові стояв гул, руки ходуном ходили. Я щось мугикала у відповідь, збентежено посміхалась, коли він нахвалював мої страви і мірно пакувала посуд назад до обʼємної сумки
Навіщось пообіцяла прийти завтра .

Це ж тепер треба вигадати, що приготувати цьому чоловіку. Може й станок для гоління йому принести.. чи ні.. Він же годиться? Колись ходив з гладкою мармизою. А тепер он «мущіна з бородою». О, Господи! Про що я думаю?! Нащо я на це підвʼязалась??

Після роботи, найняла додому. Трохи втомилась. Ці школярики — діло не легке. В щоденнику купа зауважень від вчительки про погану поведінку. Ну як, як мені йому пояснити що слово «хуй» в нашому суспільстві це серйозний такий матюк. Дарма, що батьки йому розповідають правду про виникнення та ентомологію цього слова і що насправді — це дієслово яке означає «сховати». Але ж у дитини батьки авторитет, а не якась там гувернантка. Ідоли Колька заявляє мені сісти біля нього на їбетнику, то мене аж пересмикує. Бо то ж він вказує на ліжко, а не оте все, що я подумала. А я подумала, бо живу в геть іншому світі. Вони багаті, професори філології та лінгвістики, а я проста… я проста. То й по всьому. 
Отож, вимахав мене Колька, мʼяко кажучи. Поки з ним уроки поробила, поки їсти приготувала їм на сімʼю, до себе в квартиру заходила ледь волочачи ноги. А ще Льоні на завтра треба щось приготувати. Мабуть на кілька днів вперед, щоб кожного дня не бігати. Підігріти він все таки зможе, я сподіваюсь. 
Година була пізня, я вже встигла і душ прийняти, і в халат теплий закутатись. Дороблювала суп-пюре з овочів під мірне буркотіння радіоприймача, що дуже виручав мене в періоди тотальних блекаутів, коли навіть звʼязку не було. Вже мила в раковині блендер, як почула якесь дзизчання. Не одразу зрозуміла, що то мій телефон, який я поставила на віброрежим і забула вимкнути. Витерла руки вафельним рушником та недбало кинула його на стільницю. Підійшла до обіднього столу , що стояв біля вікна та глянула на телефон. На екрані світились незнайомі цифри, та все ж трубку вирішила підняти. Провела великим пальцем по зеленій смужці і несміло піднесла до вуха, наче мене там чекала граната на розтяжці. 
— Ало..

— Люба?! — почувся на тому кінці дроту хрипкий оксамитовий голос. 
— Так, це я.. — відповіла з острахом.

— Це Леонід. Ти приходила сьогодні до мене.

Здається я надто шумно видихнула і присіла на стілець. Серце чомусь калатало, до щік підібрався жар і я навіть послабила пояс халату, в який закуталась по саму шию. І чого б це стало так жарко? Наче не травень місяць… фух..

— ти тут? — промови знову чоловічий голос. — не впізнала?

— А.. та то я на кухні.. — поривчасто промовила. — впізнала звичайно. Ти ж її сьогодні з моїх рук.. тьфу ти.. — запнулась.. — ну, те що я принесла. — виправилась. І чого це я заікаюсь? — Хоч смачно було..? — промовила далі і замовчала очікуючи відповіді.

— так.. я це й хотів сказати. — сказав тихо чоловік і я почула звук затяжки. Курить зараза! А йому ж не можна. 
Тим часом чоловік продовжив. 

— Дякую. А то ти так швидко втекла..  я й подякувати не встиг до ладу. Ти надзвичайно готуєш. Я наче в минуле життя повернувся. Ти моя рятівниця. — проказав і знову затягнувся. Шумний видих було добре чути і я чітко могла розпізнати видих диму. Покійний чоловік теж так робив.

Я, відверто не знала, що відповісти на такий.. комплімент? Це ж було воно? Чи я вже розлучилась розпізнавати такі речі?

Здається мені стало ще спекотніше. Та треба було щось відповідати..

— Та ну скажеш теж.. нічого особливого. Я рада, що тобі смакувало. — засоромилась трохи, проте відповіла і … Мене накрила здогадка: а свій номер телефону то я йому не лишала…

В слухавці вирувала тиша.. і тільки його шумне дихання видавало, що він іще на дроті. 
— Я твій номер у Соні взяв.. А її у брата Кирила.. ви ж, однокласниками наче були..— промовив сам, наче думки мої прочитав. — Ти не сердишся?

— Та ні.. не серджусь.. — відповіла просто. А хотілось додати , «чого б це?! Я ж закохана у тебе була по вуха!». Але, хвала Богу, промовчала. 
— Ти ще прийдеш? — озвалась  знову слухавка оксамитом, що ніби вкутував в легку невагому ковдру. 
— Так.. — хрипко відповіла. — принесу завтра їсти. ..

— То в мене знову завтра буде бенкет? — я чула, як він знову затягнувся і посміхнувся.

— звичайно. Французька кухня, тільки без слимаків і вина.

Знову почувся легки маю мішок. 

— Я обовʼязково  пригощу тебе смачним вином З батькового погреба. 
Я не знала, що відповісти. Слова вмить загубились десь на язиці , думки покинули мозок, а з ним і всю черепну коробку.

— Ти б не курив, Льоню.. зараз тобі шкідливо.. — тихо промовила. Чоловік на тому кінці лише гмикнув. 
— На добраніч? — чи то запитав, чи то прощався. 
Я ж лише відповіла:

—- Надобраніч.. — відповіла і схилилась на спинку сифон. Серце продовжувало калатати і в думки закохалось бажання випити… валерʼяночки хоча б.. А ще було дуже цікаво: якого біса це зараз було????