Розділ 4.

Ох і погляд. Бррр… Наче в крижану ополонку пірнула, а як вибратись не знаю. Того й гляди затягне течія..

Й сліду не лишилося від того хлопця, в якого була закохана колись.. в іншому житті. 
Втрата родини, війна.. все змінило цього чоловіка.. Погляд став жорстким, чіпким та .. крижаним. На дні темних зіниць палахкотіло щось темне, незвідане. Навіть не знаю, чи хочу дізнатися тепер, що саме. Взагалі, тепер не впевнена в правильності своїх дій.

І навіщо тільки пішла на повідці у своїх емоцій. Ну хто я йому, щоб так нагло вриватись до нього в палату? А ще ці іриси… Хто б міг подумати, що у такого здорованя алергія на квіти. Сміхота. 
— А ти хто? — прозвучало закономірне запитання від чоловіка. Адже я дійсно не представилась. Та я якось враз знітилась і не могла добрати слів, аби пояснити йому свою присутність тут. 
— А я Люба. — просто відповіла. — однокласниця Кирила, твого брата. Меншого. — навіщось уточнила. Ніби він і так не зрозуміє.. Ото дурепа, їй-богу. 
Його очі на хвильку округлились, а тоді лоба розсікла глибока зморшка.

— То це брат попросив ?

— Ні.. Не він.. — поспішно перебила. 
— А хто? — здивувався він. 
— Мені наша однокласниця Соня розповіла, що ти тут. А їй, чесно кажучи, не знаю хто. Може якась медсестра.. тому я.. — замовкла, не знаючи як продовжити, щоб не впасти в очах Леоніда іще нижче.. — Та я ось тут бульйончик принесла і котлетки парові. Все домашнє, сьогодні готувала. 
І швидко стала розпаковувати сумочки з їжею і виставляти на невеличкій тумбочці.

Леонід.

Аромати по палаті рознеслись настільки смачні, що навіть мої сусіди збадьорилися і повисовували свої носи з-під ковдр.. Навіть мій багатостраждальний шлунок озвався характерним булькотінням, а рот наповнився слиною. Я аж припіднявся на ліктях заглядаючи до бездонних торб Люби. А вона як та Герміона з Гарі Поттера з її закляттям незримого розширення: все діставала і діставала з сумки різні наїдки. 
— Я от тут не знала, чи є у вас посуд.. тому взяла і тарілочки і ложки. — Несміливо говорила жінка і,, о боги! Вона дістала порцеляну! Ще й таку, знаєте.. з блакитним обідцем. Як же вона то все тягнула?! І судки — скляні! Не пластикові! А це ж вага! Це що, жінка-термінатор спрощена версія? 

Та коли вона дістала величезну скляну пляшку з якось рожевою рожевою, я зрозумів — не спрощена. 
— Компот. Малиновий. — промовила вона .  А я вирячився я на неї, наче вперше жінку бачив. — Я знаю, тобі можна.. у мене чоловік.. покійний, все життя на виразку страждав. Це звичайно не те саме, що у тебе. Та дієта майже однакова. — стинала плечима і соромʼязливо опустила очі до долу. — і сусідів також пригощу. — посміхнулась і повернулась через плече до них. 
Та чоловіки тактовно відмовились, посилаючись на те що їм і так все дружини принесуть. Авжеж, я тут один лежав без родини. Та що вже можу зробити… 

Коли ароматний та прозорий мов сльоза бульйон опинився в тарілці, мені першу здалося, що жінка має намір мене годувати з ложечки. Та я тільки суворо глипнув на неї, заразом відбиваючи бажання грати роль турботливої мамці. Цю роль жінка взагалі повинна грати тільки зі своєю дитиною. І то не завжди. З чоловіком, жінка повинна бути ким завгодно, та не мамцею. Інакше тоді взагалі навіщо заводити стосунки чи одружуватись? 
Отож, я їв сидячи легкий курячий бульйон, коліна були дбайливо застелені вишитим рушником з гербом України, нишком поглядав на жінку і отримував гастрономічний оргазм вперше за багато років. Я наче вдома опинився… в той час, коли дружина і донька були живі… в той час, коли русня ще до них не дісталась… 
Був час, коли я приїжджав додому, буквально з позицій. Іноді навіть не помившись. Хоча й де? Якщо тільки прибігаєш , одразу до командира, покидав в наплічник якісь свої речі і бігом в місто на вокзал. Та й доїхати туди ще той квест: не натрапити на ворожий дрон чи міну. А то й взагалі може початися обстріл. Проїхати сіру зону і залишитись живим — завдання з зірочкою.

І кожен раз вже сидячи в купе, чи на полиці плацкарту думаєш, мрієш, як зануришся в гарячу ванну з піною, про гарячу їжу: бажано мамин борщ, але не принципово. А ще.. ще до біса хочеться виспатись. Просто поспати без сновидінь і руху. Щоб не заважав жоден звук.  Не тривожив втомлений мозок. Але й тут не щастить..

Пів ночі ти в посадці, гасиш орків…

Пів ночі тягнеш друга на собі…

А під ранок зіскакуєш з ліжка в пошуках автомата, бо орки прорвали оборону.

І все це уві сні…. Постійно. Постійно це сниться, бачиться, чується..постійно думаєш, «а що як». Тіло в напрузі, наче струна гітари — торкнешся, пошуєштмелодію. А в моєму випадку цю мелодію грає автомат.

«Дах поїхав»? Авжеж! Навіть сперечатися не буду. Звідти можна прийти, та на жаль повернутися не всім щастить.

А люди… Господи! У мене кожен раз враження, що я потрапив в паралельну реальність. Ще тоді, десять років тому — це не здавалось настільки ненормальним. А зараз — ті хто біг з Азовсталі, хто пережив окупацію Ізюму, ґвалтівників в Бучі …. Більшість хоче забути, не памʼятати і не говорити про це. Натомість жити своє щасливе життя.

І я радий. Так, я десь радий, що люди можуть спокійно сидіти в кафе, пити свою ранкову каву, діти йдуть в школу — це гарно. Дійсно гарно. Красива листівка на тлі зруйнованого будинку.. Гарний відосік з однієї сторони, та коли камера повертається — з іншої , провалля від артобстрілу. Як білосніжні вініри чергової інстрагра-моделі. Білі, рівні — а ща ними счесане поле….

Ні. Тоді, я не готовий повертатись. Не готовий був жити в цьому тихому і мирному житті. Саокійніше було на кордоні з пеклом, де мене чекали мої вірні друзі і автомат.

А тепер тут цей клятий бульйон і ця дивна жінка в сірій сукні і з косою товщиною в мій кулак перекинутою через плече.