Розділ 3.

Пройти Донецький аеропорт, полон, Маріуполь, Авдіївку, Бахмут, Вовчанськ, Нью-Йор, Курськ і ще до біса всього майже неушкодженим, окрім кількох незначущих випадків, приїхати додому, випити з другом горілки та закусити яблуком і потрапити в лікарню з гострим перитонітом — це мабуть карма.
А ще думав: що за мана? Чого ж так бік тягне? Випив но-шпи, як дід казав: від усього. Та й далі  займався справами. Не довго правда. Десь близько тижня. Розрулював нагальні питання. Вирішив зайнятися охоронним бізнесом, окрім того, що вже мав. Звʼязків достатньо, досвіду теж. Та й демобілізували остаточно. Все! Навоювався. Треба будинок відбудувати. Дівчаткам моїм гарний памʼятник поставити. Бо тільки хрести і височіють. Не повинно так бути. Моїм коханим королевам, навіть на тому світі має бути все найкраще. А я постарався, щоб їхніх вбивць на цьому світі залишилося по менше.

І от сьогодні у мене в палаті наче якась Мекка. Ціле паломництво організувалось. 
Вранці мене навідала подруга моєї покійної Наді й за сумісництвом хрещена також покійної дочки Ганночки.
Лариса була ефектною жінкою. Але ніколи мені не подобалась. Худа, як жердина, з накачаними губами та цицьками. Вона міняла чоловіків, немов рукавички і на кожен сімейний захід приходила з новим. Вже якось і натякнув їй, що як хрещена мати Ганнусі, вона повинна подавати приклад гарної і жінки, а не простигосподи. 
— А може ти хочеш зайняти місце одного з них? — відповіла вона, скануючи мене хтивим поглядом. Навіть губи свої качині облизнула. А мене аж пересмикнуло.. 

Добре, що тоді  Надя зненацька зайшла в кухню, бо не стримався б і придушив цю хвойду. І от вона прийшла мене провідати. В мікроскопічній фіолетовій сукні та на підборах ходулях. Як завжди наштукатурена та напахчена якимись солодко-приторними парфумами, від яких я почав чхати. А мені не можна чхати. Шви розійдуться. І от чесно, навіть коли куля прошила мені передпліччя, не так боляче було, як тепер від кожного чиху. Довелося видворити жінку з палати, на що вона тільки фиркнула. Та й розмова не вʼязалась. До дівчат на похорон вона не приїхала, та й взагалі повернулась з-за кордону тільки коли  війну офіційну завершили. Зараз мабуть шукає чергового «папіка». Та на моє щастя, вона прийшла не за адресою. Навіть в памʼять про дружину, не бажаю знатися з нею.  
Та й взагалі не планував більше заводити стосунків. Моєї Віти ніхто не замінить. Вона була моїм життям, джерелом моєї енергії та тиха гавань, до якої я завжди повертався. Жінка, яка була істиною богинею в своєму земному проявленні. СлухнЯна й покірна одночасно. Мудра мати для моєї доньки і найрозкутіша коханка для мене. Тиха донька для своєї матері й справедливий керівник на улюбленій роботі. Тепер вони спочивають в сирій землі і я не хочу більше повторення. Русня їх забрала. Передчасно, незаслужено… Ми стільки разом не встигли.. не набулися разом.. не докохали…

Я зачинив своє серце. Тепер там немає місця для кохання. Тепер треба підіймати свою справу. Треба адаптуватись в цивільному житті. Треба приходити до тями…
Думав передихнути. Та на порозі палати зʼявився усміхнений Олег. Мій друг і побратим. Моя опора в цій війні і незрима підтримка. Без його допомоги, зараз я б не мав те, що маю. Без його допомоги, мій підрозділ так би й лишився десь під бахмутівськими завалами. І поки він прикривав мій тил, я робив усе, аби посунути фронт якнайдалі від нашої землі. Та про свої наполеонівські плани, щодо нової справи, з ним ще не ділився. Не знаю чому, але хотілось це зберегти в таємниці від усіх. Як-то кажуть, щоб не наврочити. Не те щоб не довіряв.. як раз навпаки. Але щось підказувало мені, про це мовчати. 

З Олегом розмова була більш по справах. Я сильно відстав від життя. Змінились закони ведення бізнесу не тільки на правовому рівні. 
— Ну ти й налякав мене , друже.. — пробачив усміхнений здоровань та протягнув мені долоню для рукостискання.

— Та сам налякався.. — відповів йому в тон.

— в Авдіївці не так страшно було? — реготнув .

— Страшно було, але це очікувано. Ну де це бачено, щоб ось так по-дурному загриміти в лікарню.. — не міфі досі взяти в тями. 
— Що лікар каже?

Я пирхнув..

— Та що він скаже..? Лежати, приймати ліки. Жерти кашки, перетерті супчики. Ну я що, дитина на прикормі їй-богу. — обурювався, проте розумів, що все це на краще. 
Олег засміявся і свої розкотистим басом перелякав двох моїх сусідів по палаті. Так, звичайна лікарня, звичайна палата. Та для мене це не важливо. І не в таких умовах виживали. А тут — це майже курорт. Харча ні, радше санаторій. От тільки медсестри злі. Та то не від доброго життя.

— Слухай, друже — почав Олег і підсунувся на стільчику ближче до мене. — тут місцева влада хоче знести кілька наших мафів.. — стишено промовив, озираючись. - сам розумієш, що вимагають натомість…

— Мгм…— кивнув. 
— Тут Зараз місцевих в міськраді, не лишилось нікого.. Всі понаіхавші. 

— Так земля під мафами куплена. Приватизована. Моя..

— Отож… — простягнув.

— І що вони пропонують? Обмін з доплатою? — саркастично промовив.

— Ну щось на кшталт того… — потиснув плечима здоровань. — та все одно, вирішувати тобі. Якщо що, підключимо звʼязки. Як-не-як, а ти герой…

— Ага.. герой.. — відмахнувся. — В будь якому випадку, поки що я грію кістки  і до роботи стану не раніше ніж за днів десять. Так і передай, якщо питатимуть.

Поговоривши ще трохи про усе і ні про що одночасно, попросив друга, навідати моїх дівчат на цвинтарі, замінити квіти. Скоро будуть роковини того страшного дня…а я не знаю, чи буду в стані навідати їх.

Отож, тільки Олег вийшов, тепло попрощавшись, я вже був влігся, аби хоч трохи подрімати. Відвернувся спиною до дверей, навіть очі прикрив, як почувся характерний звук, що сповіщав про відвідувача, за тим тихий стукіт підборів і ….

— Апчхи! — та шо ж таке! Хто користується такими противними парфумами. Та ще й в боку так за боліло, що ледь не застогнав. Трясця! Дадуть мені сьогодні відпочити???!