Розділ 1.

— Любко!!! — Я обернулась на знайомий голос і перестала жувати щойно куплену у бабусі на базарі малину. Смачна виявилась, аж страшно. Банально не втрерпіла додому, аби поласувати соковитою ягодою в пристойній обстановці. Так і манила, як намальована ягідка скуштувати мʼякоть, та відчути на язиці солодкий сік з ледь помітною кислинкою. Осіння малина найсмачніше. Можливо тому що остання…

Так от, мою насолоду перервала моя  однокласниця Софія, яка зараз наче той крейсер Аврора розсікала крижану гладь із людей та дітей на зупинці біля базару та проривалась до мене. При цьому жінка рухалась доволі швидко і спритно, не дивлячись на її апетитні об»єми та значні клунки в обох руках. Жінка була одягнута в темно синю сукню на затин в тонку білу смужку, що візуально робило її стрункішою. Через плече теліпалась невеличка сумочка, а от ноги були взуті, чомусь в страшні розтоптані шльопанці, які вже відверто на ладан дихали, але ще стійко тримались на пухлих ногах жінки. 
Чомусь саме туди я й вирячилась. На ноги…

— Любко! Привіт! — відхекалась Соня і гучно поставила дві торби з продуктами на гарячий асфальт. 
— Привіт, Сонь. А що це в тебе з ногами? — моя тактовність іноді забуває, що вона тактовність і язик живе своїм життям. Ось і зараз. Ляпнуть ляпнула, а як тепер викручуватись, біс його знає.. — Ой! Вибач! — пробурмотіла і таки прикусила язика. Мабуть не все ще втрачено. 
Соня скинулась. Опустила голову до низу і якось скрутно махнула руками. 
— Тьфу ти! А я то думаю… що ж не те… Перевзутися забула .. Вранці на город ходила.. та так і поїхала на базар. Добре, що хоч бігуді зняла, а то було б як минулого тижня! — Розповідала Соня, вже мабуть забувши , чого підійшла. Я ж жувала малину і посміхалася історії шкільної подруги. — Юрко каже, то вже старість. Треба вітамінки попить. 
— Та твоєму Юркові теж уже не тридцять.— відсміявшись я відповіла. 
— Отож, навіть не тридцять пʼять! — реготнула вона. — ти знаєш, що ця дубина вимочим недавно? — питання було риторичним, оскільки жінка змахнувши піт з чола продовжила. — вони з мужиками в баскетбол вирішили пограти. Та так на грались, що потім я цьому опецьку швидку викликала, бо вночі серце прихватило. Стогнав пів ночі «Соня помираю!!!» — вона зайшлася нестримним реготом, а з нею і я під хватила. Та так, що аж сльози з очей полилися. Мало тією малиною не вдавилась. Люди на зупинці вже озиратися на нас почали. Хтось навіть щось сказав, мовляв можна було б і стримані ще себе вести. 

Та Соня неочікувано замовкла і підсунулась до мене ближче.

— Я чого підійшла, Люб… — ворувато озирнулась по сторонам.— Кажуть, Ткаченко повернувся…. — вона метнула головою, — звідти.. Лежить зараз в нашій лікарні. 
Згадка прізвища мого першого і зовсім не взаємного кохання, щось  збурила в середині. Наче цівочка потекло по венах давно забуте тепло до цього чоловіка. Серце почало калатати, наче я пробігла марафон. Чи й досі біжу…  

Стільки років пройшло. Вже й вдовою стала, а все його ніяк не забуду. І було б що памʼятати? Він мабуть і не впізнає мене. Не те що я… Завжди памʼятатиму його крижаний погляд очей чорного шоколаду. Він і досі переслідує в снах. А темна чуприна, що неслухняними пасмами спадала йому на очі завжди манила , аби доторкнутися до неї, запустити пальці в жорсткі пасма, та провести рукою по скронях. Старший на шість років. Це зараз різниця непомітна, а коли тобі сімнадцять, а йому двадцять три, він рідний брат твого однокласника , з яким сидиш за партою, то різниця помітна навіть дуже. Кирило, вже давно за кордоном живе і в Україну не потикався вже років з пʼятнадцять. А от Льонька.. Льонька крутився тут.. А як війна почалась, то пішов зовсім. Пішов, бо його будинок розгатило ракетою. Тільки попіл й лишився. Казали, того дня поїхав до матері, хотів забрати її до них в село… Та повертатись вже було нікуди. Дружина з дочкою залишились під завалами.. назавжди.  Мати також швидко поховав і зник…. Тільки чутки ходили про нього. Знаю, що бізнес тут свій лишив на якогось друга, той всим і заправляв тут багато років. Кавʼярні процвітали. Волонтерили. Навіть я ходила до них по крупу і хліб. А що, час був тяжкий. І мені  не соромно зізнатись, що в який момент я просто опустила руки і чекала манни з небес. Особливо, коли теж лишилася сама. Клята війна війна відібрала найдорожче. Це зараз я вже ожила. Влаштувалась на роботу гувернанткою в пристойну сімʼю. Вчу уроки з маленьким школяриком та допомагаю по господарству. Такий собі універсальний солдат на домашньому. Та мені подобається. Це тримає в тонусі і не дає скотитись у прірву світі переживань та спогадів. 
Проте, як же там Льонька?

— Ау! Люб.. — із думок мене вирвала Соня. Я й не помітила, як притиснулатруку до грудей і задумалась. 
— А?! — озвалась. 
— Питаю, підеш до нього? Ну, в лікарню?

Я нарешті опустила руку і поклала її на сумочку. 
— А що мені там робити? — сухо спитала. 
Соня перемʼядаст з ноги на ногу..

— Ну не знаю, Люб.. Ти так любила його. …

— Отож, Соню! Любила! То давно було. І вже загуло… Я любила чоловіка. Єдиного….

Соня зітхнула якось тяжко і подивилась на мене сумними очима. Потяглася правицею до шиї…

— Любов вона така… То не приходить до тебе довго-довго. То забирає в свої тенета й не відпускає, поки не спустиш останній дух… — відповіла філософськи і враз перевела погляд кудись мені за спину. Я машинально озирнулась. Біля чорного кросовера з блискучими боками стояв широкоплечий білявий чоловік в блакитній футболці-поло. Він посміхався на всі свої тридцять два і несамовито махав рукою. Я посміхнулась, побачивши знайоме обличчя і тех махнула на знак вітання. Гарні вони разом. І діти в них хороші. Все життя разом .

— А ось і моє кохання… Як вхопила на першому курсі… так оце і досі…— Видихнула Соня. — А ти, Люб….. Знаєш, як казала Мерлін Монро: жодна ковдра не зігріє так холодною ніччю, як обійми коханого чоловіка. — знову кинула на мене сумний погляд, що враз перемінився. — Ну! Бувай здорова Любко. Пішла я! Бо вареників сьогодні ще наліпить обіцяла своїм гаврикам.