Розділ 2.

«ГромадЯни України! Вчора, шляхом нелегких переговорів з країною агресором, Росія капітулювала…..»

Чи якось так звучало повідомлення на всю країну про нашу перемогу! Війна скінчилась! Країною пронеслась хвиля святкувань та вихідних. А скільки роботи в той час було у медиків та поліції не передати словами. Окрім пʼяних дебошів, ще й алкогольні отруєння, ДТП і багато інших пригод. Люди святкували. Кожен по-своєму! Та наливали буквально в кожному закладі.

Хтось відзначав цей день галасливо з піснями і танцями. Хтось сльозамі та істериками. 

Та були й такі, як я. Я раділа. Щиро, правда. Та надто багато рідних ця війна вкрала у мене. Надто багато втрат, надто багато сліз… надто багато сивого волосся зʼявилось на моїй зовсім не старій голові. Брат, батько, чоловік.. всі лишились там.. В сирій землі. Віддала свою душу на благо спасіння нашоі неньки від тієї виразки, що охопила мало не пів Європи. Та я намагалась жити. Жити спокійно своє життя і не давати горю заковтнути мене немов пігулку знеболбвального. Я пережила свій біль сама. Впоралась. Змогла. 

По факту, воєнні дії були закінчені, та насправді.. насправді наші хлопці і досі перебували на позиціях, відстрілюючись від ворога. Нам показали гарну обгортку, та не сказали про її вміст. Та, на жаль, чи на щастя, народ у нас далеко не дурний.. Кордони то не відкрили… Отже, ще не все скінчено. 
І тепер я стою біля входу в нашу лікарню, навіщось купую у бабці букет ірисів і хвилююсь, наче перед першим побачення. Адже навіть не спитала, в якому відділені він лежить і що з ним.. Навіщо прийшла взагалі?

Та чим ближче я підходила, тим більше хотілося втекти. Тим більше не розуміла своїх дій. 
Ну от прийду я зараз до нього, і що далі? Що скажу? 
«Привіт, я однокласниця твого братика. Була безмежно закохана в тебе і тепер прийшла пожаліти». 

Чи як?

А й! Ну його. 
Я майже передумала і майже розвернулась. Як знову почула знайомий голос. А щоб тобі горя не було… От кого-кого, а кума, чомусь я найменше зараз хотіла бачити. І як я могла забути, що ж він тут хірургом працює…

— Любо! Кума! — звучний оксамитовий бас розрізав тишу реєстратури. 
Озирнулась. Спробувала сховатись за ірисами. Та на жаль, я вже не настільки тендітна лань і за шваброю не сховаюсь. До мене поспішав мій кум і найкращий друг мого чоловіка Павло Романенко.

І от наче я йому нічого такого не зробила, а вже відчуваю провину за те, що прийшла провідати чудовго чоловіка. Ніби я зраджую памʼять Віктора. Та мені вже навіть Ромка, мій син каже, щоб познайомилась з кимось. Благо, цей розумник за кордоном вчиться. А то ще б його повчань, я не витримала б. 
То ж я випрямила спину і таки подивилась на кума. І навіть посміхнулась. Щиро. Букет сховала за спиною.
— О! Пашко, я зовсім забула, що ти тут.. — вирішила увімкнути дурепку. 
— Привіт. А ти чого тут? — він відхилився трохи ліворуч, аби з висоти свого зросту розгледіти, що я ховаю за спиною. — з квітами? — здивовано запитав. 
— А я до Ткаченка. В якій він палаті, не підкажеш?

Паша якось тужливо поглянув на мене .

— Ще одна…— пробурмотів і розвертаючись махнув рукою гукаючи за собою. — Медом вам там намазано, чи що…. — Зненацька Павло різко зупинився, а я стикнулась з його широкими грудьми обтягнутими тканиною лікарського халату. — А ти! Швидко Вітьку забула. Он і повʼязку чорну вже не носиш… — прошипів чоловік. 
Я розуміла його! Як ніхто мабуть. Віктор був моїм життя. Моїм найкращим в світі чоловіком. Ми прожили разом прекрасне життя і народили чудового хлопчика. Він рано пішов. Його забрала у мене війна. Як і тисяч інших чоловіків, братів, батьків…І я розумію біль Павла. Мені теж і досі болить. Іноді так сильно не вистачає, що я починаю злитись на нього, що покинув, на себе — що не справляюсь без нього…

Та пройшло вже достатньо часу. Недостатньо , щоб забути… але рівно стільки , аби продовжувати жити…

— Не тобі мене судити, Пашо…. Ой, не тобі…. — похитала я головою, знаючи один маленький секрет кума. Чоловік примружився і кинув на мене гострий, наче той скальпель погляд. Зрозумів про що мова. Блимнув очицями, ніздрями повітря втягнув, кулаки кілька хвилин по стискав.

А що, куме! Я при живому чоловіку не гуляла. Та й при мертвому також. ….

— Майже пʼять років пройшло…. — прошепотіла враз. — Та я не повинна тобі звітувати. Не хочеш сказати в якій палаті Ткаченко, то сама дізнаюсь…

Кум, ще декілька секунд пропалював мене поглядом.

— Тринадцята. Апендикс видалили. Твої апельсини з малиною до сраки йому зараз. В прямому сенсі слова. 

Овва! Стою, наче обухом по голові пригріли. Не кажучи ні слова, розвертаюсь і біжу додому! Не знаю чому… В голові думка одна: добре, що курку з вечора розморозила. Буде з чого бульйон приготувати. 
Моя невеличка квартира, яка залишилась після смерті чоловіка зустрічає мене сонячними промінчиками на стінах за ароматом квітів. Іриси я поклала на стільницю та швидко пройшла до кухні, на ходу одягаючи картатий фартух поверх сіренької трикотажної сукні. Отже, буде бульйон, парові котлети та компот з тієї самої малини. 
Швидко впоравшись з приготуванням, переклала їжу в герметичні контейнери, компот в пляшку і знову припускаю в лікарню. Захлопнула двері, майже спустилась з четвертого поверху пішки, як згадала, що на комоді так і лишила іриси. Повернулась. 
Забрала квіти. На біс вони мені здалися? На біса вони йому здалися. Та нехай будуть. Цілком собі такі чоловічі квіти. 
Шлях до лікарні долаю напрочуд швидко. Наче щось підганяє мене. Хвилювання переповнює і я відчуваю, як починають пітніти долоні. Навʼючена сумкою з провіантом, букетом та власною дамською сумкою, забігаю в хол і налітаю на кремезну і дуже тверду …. брилу мʼязів. Похитнувшись, мало не лечу додолу, та в цей момент хвилююсь не за себе, а за їжу, дбайливо спаковану для Ткаченка. І за іриси, хай би їм. 
— Оп! Впіймав!  — грохотить над вухом оксамитовий низький бас. 
Швидко відсторонюють і підіймаю очі на мого рятівника. 
— Спасибі. — промовляю і відмічаю, що руки, точніше лапищі чоловік так і не відпустив з моєї талії. 
— Та будь ласка. Звертайтесь. — зовсім по-хлопчачому усміхається цей здоровань, крізь темну доглянуту бороду. Переводжу погляд на світлі немов весняне небо очі, зачіска »більярдна куля» і дуже  дуже широкі та міцні плечі обтягнуті  білою футболкою. Й сама мимоволі усміхаю. Красивий чоловік. 
— Ну, якщо ми вже закінчили з розгляданнями, то може познайомимось? — виводить мене з думок веселий голос чоловіка. — не кожного дня до мене в руки потрапляють такі феєчки. — і нову ця шалена посмішка. 
— та Я скоріше баба Яга на мінімалках. — відповідаю йому в тон і викручують з його рук. — Дякую за порятунок, та я поспішаю. 
— А не до Ткаченка часом? — питає з сарказмом, коли я вже зробила кілька кроків . Зупиняюсь..