Розділ 45: Допомога не завадить

Еріан

У такому чудовому настрої я вже й не пам’ятаю, коли востаннє прокидався. Пташки щебетали, свіжий вітерець ледь колихав штори. Вперше за довгий час я виспався без кошмарів.

Ніхто не надокучав з повчаннями, моя кохана хоч і була ображена, та все ж жива й у безпеці. Насвистуючи під ніс веселу мелодію, я рушив на сніданок. У кулінарних талантах Марти сумнівів не мав, тож ніщо не могло зіпсувати цей день.

Ароматна кава й пиріг із куркою розтопили моє серце. Тим часом почали сходитися захекані студенти бойового факультету. Я ж тренування пропустив — мабуть, магістр Енора й сьогодні мене підмінила. Треба буде подякувати їй і дати відгул. Нарешті все налагоджується, можна спокійно працювати й не перейматися.

Асма сиділа за своїм столом і щось записувала.

— Доброго ранку, Асмо, я без вас як без рук.

— Та що ви, льєр ректор, — усміхнулася вона. — Це ж моя робота.

— Є щось термінове?

— Поки що ні.

У кабінеті все було розкладено по місцях. Асма явно встигла прибрати. Навіть клітку вже повернули. Коли це зробили?

Я тільки сів за стіл, як у двері влетів Октавіус.

— Я зміг! Все вдалося!

— Так, друже, — відповів я, — все вийшло якнайкраще.

— То ви допоможете мені? — швидко випалив він.

— Чим? — не зрозумів я.

— Ну як чим, останні тести, перед використанням.

— Октавіус, про що ти зараз? — ніяк не міг второпати.

— Ректоре, я закінчив антидот до стабілізатора, — пояснив він мені, ніби я був дитиною.

— Я знаю. І він чудово спрацював. Учора ж я віддав артефакт Вадасу.

Між нами зависла тиша. Ми вдивлялися один в одного. Ні. Тільки не це.

— Що, допетрав нарешті? — хижо всміхнувся Макс, з’явившись просто на моєму столі.

Холод пробіг уздовж хребта. Ні… не може бути. Я ж усіх врятував.

— Що, шестерні крутяться, а розуміння не приходить? — кинув Макс.

— Мабуть, я пізніше зайду… — тихо відступив назад Октавіус.

— Що я зробив не так, Макс?

— Я ж казав: один ти не впораєшся.

— Я не розумію, я ж урятував їх! Усі залишилися живі! — відчув, як мене починає трусити.

Невже вони щось накоїли, поки я спав? Але як?

— Е ні, не шукай винних. Проблема в тобі. Ти віддав артефакт Вадасу. Він використав його й учора напав на Вельмарін.

— Як так? Він же обіцяв піти з миром! — згадав я нашу розмову.

— Він і пішов. З академії. Але про інших ніхто не обіцяв. Демони вже встигли спалити до тла чотири міста, включно зі столицею.

Мене вдарило, наче блискавкою. Я сам дав йому в руки зброю для геноциду. Ось чому мене відкинуло назад: я врятував п’ятьох, а померли тисячі.

Вперше за довгий час мене накрив відчай. Надія вислизала з рук, серце стискали крижані обійми, бо моя Анна досі була в небезпеці. Не тільки вона — ми всі стояли на порозі війни. Чому одна істота з владою має тримати в страху цілий світ?

У цей момент у кабінет зайшла Анна.

— Я прийшла на заняття, а тебе немає… — почала вона з усмішкою, але, побачивши мій вираз обличчя, зупинилася. — Щось сталося?

Я підвівся й кинувся до неї, міцно пригорнувши. Спогади, як я тримав її мертве тіло, накотили хвилею, викликавши паніку. Мабуть, я здавив надто сильно.

— Еріан, слабкіше… ти мене зламаєш. Що трапилося?

— Я втратив тебе. Анна, я так злякався…

— Ти знову повернувся в часі? Але ж ми його вимкнули!

Я дістав кулон із тьмяним каменем.

— У мене не було вибору. Ви всі загинули. Я намагався все виправити, але зробив тільки гірше.

Повітря раптом наче зникло, голова закрутилася. Що я наробив? Я завжди намагаюся все зробити по-своєму…

— Тихіше. Я тут, жива. Все ще можна змінити. Розкажи, що ти робив ці дні.

— Почекай, Максе… коли вперше Анна зустрілася з Вороном?

— Що? Чому я взагалі мала з ним зустрічатися? Ми ж борг віддали! — обурилася Анна.

— Саме зараз він має бути в її кімнаті.

— Чудово. Анно, біжи, знайди Марію й Алана. Оша сама прийде — це ж її кімната. І ще приведи Гесу.

Анна на мить зупинилася.

— Навіщо?

— Це важливо. Я все поясню. У нас мало часу.

Я ж відразу рушив до її кімнати, щоб встигнути поговорити з потрібними людьми.

Спершу там було порожньо, але на карнизі за вікном сидів чорний птах. Саме його я й шукав.

Відчинив вікно:

— Залітай, вона скоро прийде.

Птах, влетівши, одразу обернувся на людину.

— Розповіла, значить? Несподівано, — хмикнув Ворон.

— Справа кепська, — сказав я. — Не витрачаймо час на сварки. Зараз підтягнуться інші, й я все поясню.

Першою забігла Оша. Вона зробила кілька кроків і завмерла, дивлячись на мого гостя. Він теж обернувся й грайливо усміхнувся.

— Принцесо. От так несподіванка.

— Ви знайомі? — здивувалася Анна.

Судячи з їхніх реакцій, ще й як. Іскри летіли в повітрі.

— Ні, — відрізала Оша.

— Було діло, — водночас відповів Ворон і здивовано глянув на неї.

— З’ясовувати стосунки потім, — урвав я. — Сідайте, розмова буде довгою.

У кімнату поступово набилося багато людей. Останньою, боязко, але все ж зайшла Геса.

— Не бійся, заходь. Справа серйозна, це я тебе кликав.

— А для чого? — тихо спитала вона.

— Бо твій батько радник німерійського короля, чи не так?

— Не знала, що ви в курсі. Я не афішувала.

— Ось чому ти з Ошею на ножах. Тобі ж Дейлан подобається?

Геса почервоніла й поспіхом присіла біля Марії.

Розмова була довгою, емоції й скандали не вщухали, та головне чекало попереду.

О шостій ранку я вже втретє стояв біля парапету, очікуючи на поважного гостя. Чесно зізнаюся, коліна тремтіли. Порятунок цілого королівства залежав від того, як ми сьогодні розіграємо карту.

Ледь вмовивши Анну залишитися в кімнаті й пообіцявши, що Макс приноситиме новини кожні пів години, я зустрічав ворога сам.

— Вітаю, імператоре, радий, що ви дісталися так швидко.

— А я радий, що ти дотримав слова, молодий ректоре. Де мій артефакт?