Розділ 44: Ворожа армія

— Не намагайся робити все сам, я можу допомогти, — сказав Макс.

— Ти вже все зробив, — відповів я, відсмикнувши плечима. — Сили й не заважай.

— Добре, не хочеш моєї допомоги, я розумію. Але розкажи комусь. Ти сам не впораєшся.

— Я знаю, що робити, — заперечив я.

Спершу я піду до Октавіуса, прискорю експерименти, щоб звільнити вечір. А далі — не зводитиму очей із Анни. Якщо буде потрібно, закрию її в підвалі, аби лишилася жива.

В лабораторії чудакуватого магістра пахло паленим, але сам він був у піднесеному настрої. Пам’ятаючи минулі помилки, мені вдалося пришвидшити роботу. Коли результат нас задовольнив, надворі ледь почало темнішати.

Чорт, я прогавив. Анна мала прийти на індивідуальне заняття, а я її не попередив. Треба було хоч Макса послати. Хай би він не наговорив їй зайвого.

Сподівання розбилися вщент, коли в її кімнаті я не знайшов нікого. Значить, таки попередив малий негідник. Згадай Еріана: після Анни та Оші дісталося Алану, Теї і Марії — славнозвісній Трійці. От їх мені й треба знайти.

Як я й підозрював, новий штаб розмістився в кімнаті Алана. Та знайшов там не всю шайку, а лише зрадника Макса і Ошу.

— Оша, це дуже важливо: де вони? — спитав я, стискуючи кулак.

Вона злякано дивилася на мене, не видавши ні слова. Раптом із неба полилася справжня злива.

— Вони вже там? — прошепотів я.

І знову тиша. Зате слід від Макса був помітний. Чесне слово, пущу на комір.

Злючий, я пішов під дощ шукати горе-героїв. Цього разу вони почали раніше — Макс таки підкорегував плани компанії. Було ледь за дев’яту. Студенти, які прогулювалися перед сном, розбігалися врізнобіч, рятуючись від зливи, що налетіла зненацька. Треба віддати належне — Оша має талант. Не кожна німфа здатна викликати таку стихію.

Підкравшись з-за дерев до черва, я почав тихо обходити місце по колу, доки не почув сердиту лайку.

— Щоб його, Оша перестаралася! Я ж наскрізь промокла, — жалілася Анна.

І як вони взагалі це провернули? Цікавість узяла гору, і я вирішив зачаїтися, подивитися на їхні старання. Навіщо вигадувати щось самому, якщо ці вже все випробували?

— Чому так довго? — занепокоївся парубок біля неї. Я примружився. Хвилиночку… хто це ще такий? Я такого студента не пам’ятаю.

Довго чекати не довелося: з темряви виплила Марія.

— Нарешті. Знайшли обидва зілля? — спитала Анна.

— Так. Хоч це й було непросто. В Октавіуса такий безлад, — відповіла королева.

— Давайте вже швидше, бо я скоро дубака дам, — буркнув хлопець.

Вони почали сперечатися, як краще розморозити черва. Я й не замислювався досі, але ж він завалиться, щойно крига зійде.

— Розморозь лише голову. Я залечу всередину й дістану артефакт, — запропонував той самий хлопець.

Веймон? Ого. Цікаво. Ну що ж, понаблюдаємо за шоу.

Анна була бездоганна — чітко виконувала все, чому я її вчив. Учитель усередині мене пишався, а чоловік… був ладен замкнути її у вежі до кінця життя.

Анна вправно розморозила лише голову й підтримувала потрібну температуру. А хлопець раптом обернувся на птаха і влетів просто в пащу чудовиська.

Ворон. Ось воно що. Як я одразу не здогадався, звідки ноги ростуть.

Тепер зрозуміло, чому імператор не знайшов артефакт в академії — його тут і не було. Вадасові дістанеться невеликий «подаруночок».

Тільки-но птах повернувся і приземлився, я миттєво заморозив його й швидко схопив руками. Треба було поспішати, поки він не отримав переохолодження.

— В мій кабінет, обох, — гаркнув я. — І друзів своїх захопіть.

Я швидко дістався кабінету і посадив птаха в клітку з антимагічною решіткою, не забувши витягти камінчик із його дзьоба, і лише потім розморозив. Птах отрусив пір’я й озирнувся знервовано. Спробував перетворитися, але марно.

— Не намагайся, не вийде. Дякую, що дістав це для мене, — бідкав я йому в спину.

Ворон забився в кут клітки. У двері увійшли інші учасники цієї сцени.

— Еріан, це не те, що ти думаєш, — почала Анна, голос тремтів.

— Справді? — перебив я. — Бо я подумав, що ти не послухала мене й пішла красти в імператора.

Вона опустила очі до долу, не знаючи, що сказати. У королеви натомість прокинулося друге дихання.

— Ви робите помилку. Вадас знищить весь Вельмарін із цим артефактом, — сказала вона рішуче.

— Це тобі пташка на щебетала? — спитав я. — Ви щойно поставили свої життя під загрозу. І не лише свої. Не хочу чути жодного слова.

Я схопив клітку з птахом і замкнув двері на ключ. Хай посидять до ранку — замкнені, подумають над своєю поведінкою.

З мого кабінету неможливо вибратися — навіть Марії. На ньому встановлено найвищий ступінь захисту від будь-якого фізичного чи магічного проникнення.

Октавіус отримав від мене на горіхи. Якого біса в його лабораторію проникли ще вчорашні дітлахи? До пізньої ночі ми возилися там, встановлюючи сигналізації та охорону. Як можна так халатно ставитися до власних винаходів?

І вже о шостій ранку я стояв на галявині перед входом, чекаючи на Вадаса. Цього разу я був спокійним: зустрів його й одразу передав і артефакт, і бранця.

— Вітаю вас, імператоре. Ми дістали вашу річ і зловили крадія. Думаю, він вам знайомий.

На грізному обличчі демона вперше промайнула посмішка.

— Радію, що ти дотримав слова, молодий ректор. Як і обіцяв, я піду з миром. Живи своє коротке життя.

Я видихнув із полегшенням. Дивно, що Макс більше не докучав порадами — мабуть, нарешті зрозумів, що я правий. Від втоми й перенапруження останніх днів у мене тремтіли руки, але я все одно повернувся перевірити своїх бранців. Вони навіть не підозрювали, що щойно я врятував їм життя.

Замок у кабінеті клацнув, і я застав сонну картину: всі полягали спати, як хто вигадав. Марія закуталася в мій дорожній плащ, Анна притулилася під пледом. Аланові пощастило найменше — камзоли, які розібрали інші дівчата, на ньому закінчилися.

— Це непотребство! Я Крістоферу розповім, — обурилася Марія.