Розділ 43: Сімейний артефакт

Еріан

Не пам’ятаю, як пішов імператор, і куди саме. Лиш у пам’яті — хаос та крики студентів, які, намагаючись утекти, влаштували справжню тисняву. Хтось падав у натовпі й більше не підводився. Викладачі марно намагалися втримати людей, крики й сльози перекривали будь-які накази. Побачені смерті друзів остаточно розбили їхній дух.

А мене хвилювала лише Анна. Її бездиханне тіло я все ще тримав у руках, шепочучи обіцянки все виправити.

— Еріан, зберися! Ти маєш заспокоїти студентів! — магістр Енора схопила мене за плече, та достукатися до моєї свідомості, пронизаної горем, було майже неможливо.

— Я люблю тебе… я все виправлю, — прошепотів я востаннє, поцілував Анну в чоло і обережно поклав під колону, аби ніхто не перечепився. Туди ж, хтось вже переніс інші тіла. Треба було взяти себе в руки.

Я підсилив голос магією і вигукнув:

— Тиша! Всім зупинитися!

На мій подив, натовп стих. Сотні зляканих очей обернулися до мене.

— Вже не виправити того, що сталося. Подивіться навколо. Допоможіть тим, хто потребує, і виходьте надвір. Ігнатус відповідатиме за евакуацію вручну, магістр Енора — переправлятиме парапетом. Анада Фаргас куруватиме прохід через портал.

Чіткі вказівки трохи знизили рівень паніки. Вона все ще витала в повітрі, але стала контрольованою. Я ж, зціпивши зуби, вирушив до свого кабінету.

У приймальні було порожньо. Де поділася Асма? Не бачив. Сподівався лише, що вона в безпеці.

Я ввірвався до кабінету — тільки з третьої спроби влучив ключем у замок.

— Еріан, стій! Не роби цього!

Макс. От де ж його носило, коли вбивали мою дружину? Який він, до біса, захисник!

— Не смій зі мною говорити, — огризнувся я. — Ти не захистив її. Чому не прийшов до мене, коли дізнався?

— Не можна віддавати Вадасу артефакт! — виправдовувався він. — Буде ще гірше.

— Гірше? В мене п’ять трупів. І Анна… Як ти міг дозволити їй?

— Знаєш, Еріане, вона не маленька дівчинка. Вона знала, на що йшла. Ти не можеш поодинці всіх захистити.

— Це ми ще побачимо, — відрубав я.

Я дістав скриньку, яку колись відібрав у батька, щойно зняв із себе старе зобов’язання. Ніколи не думав, що знову використаю цей часовий артефакт. Та іншого вибору не мав.

— Я тобі не дозволю, — рішуче кинув Макс.

— Це твоя вина. Тож не заважай мені все виправити.

Вперше я уважно роздивився артефакт. Це був кулон з великим блакитним каменем, що тихо світився. Наче вода переливалася всередині, обіцяючи спокій. Я надів його на шию.

Поштовх у груди — і відчуття, ніби мене занурили у воду.

— Назви причину, — пролунав шепіт.

«Я хочу врятувати життя».

— Назви кінцевий результат.

«Щоб ніхто сьогодні не помер».

— Я приймаю твої умови.

Новий поштовх — і я повернувся в реальність. Камінь у кулоні згас.

— Бовдур… Який же ти бовдур… Що ж ти накоїв… — почав причитати Макс.

Я не слухав його. Мене хвилювало лише одне — що сталося вчора ввечері. І поки я не прокинувся знову, треба було дізнатися правду. Єдина, хто міг пролити світло, — Геса, дівчина, яка щось бачила.

Я поспішив її знайти. На щастя, вона стояла в черзі до парапету разом з іншими першокурсниками з бойового факультету.

— Геса, мені дуже потрібна твоя допомога.

Вона злякано глянула на мене.

— Не хвилюйся, усе буде добре. Я лише запитаю.

— Мій батько — перший радник короля Німерії! Я поскаржуся! Це неприпустимо!

— Добре, добре, я почув. Я не зашкоджу тобі. Скажи лише одне: де і коли ти бачила вчора Анну?

— Це було вночі, — вже спокійніше відповіла вона. — Я вийшла поговорити по артефакту зв’язку й побачила її з якимось хлопцем… і білим звіром. Просто біля статуї того страшного черв’яка.

— О котрій це було?

— Після одинадцятої.

Значить, вони все провернули пізно вночі. На моє щастя, я, хоч би яким виснаженим був, тієї ночі так і не стулив очей. Теоретично мене мало б перенести одразу на два дні вперед. Хоч би так, бо інакше все пропало.

Знесилений від пережитого, я дістався до ліжка. Хвилювання било через край, але зрештою мені вдалося провалитися в тривожний, уривчастий сон.

Снилося, ніби я в підземеллі, де стіни тиснули так, що не залишалося простору для подиху, а смердюче повітря палило легені. Я стояв на краю обрива, судомно тримаючись за мотузку. Не знав, що там унизу, але страшенно боявся відпустити. Сили покидали мене з кожною миттю, а грубе плетиво болісно врізалося в долоні, лишаючи криваві смуги.

– Вставай.

Я рвучко прокинувся в холодному поту, на власному ліжку, і наштовхнувся поглядом на великі чорні очі духа-охоронця.

– Який сьогодні день? – видушив із себе з острахом.

– Імператор прибуде завтра. Якщо ти про це. – Макс зиркнув на мене так, ніби зважував кожне слово. – Сподіваюсь, ти розумієш, що стоїть на кону?

– Більше, ніж ти гадаєш, – відповів я хрипло.

Завтра. Лише завтра він прибуде. А сьогодні в мене є цілий день – не дати дружині втрутитися в небезпеку і врятувати п’ять життів.