Розділ 42: Остання надія

Еріан

Коли сьогодні вранці імператор Вадас завітав до академії на моє запрошення, я майже не нервував. Октавіус таки чудово справився зі своєю роботою. Вчора ми успішно протестували його стабілізатор і антидот на різних предметах — усе працювало.

— Вітаю вас у Першій академії Співдружності, — привітав я поважного гостя, стримано посміхаючись. Ще не знаючи, що буквально за пів години все моє життя полетить шкереберть.

— Сподіваюся, я не дарма зʼявився так рано. — Слова імператора не віщували нічого доброго.

— Усе готово, ви можете забирати свій артефакт.

— То де ж він? Не заставляйте мене чекати.

— Щоб не було зайвих звинувачень, ми дістанемо його при вас. — Я ледве зберіг спокій.

— Не грайся зі мною, ректор. Веди. — Він нетерпляче розплющив очі.

Ми попрямували до черва. В такий ранній час студенти тільки прокидалися; лише на бойовому факультеті вже йшла розминка, яку сьогодні проводила магістр Енора. Ми дійшли не зустрівши на шляху жодної душі.

Я кинув у монстра антидот і одразу помітив, що щось не так: його голова вже не лежала на бік. Можливо, я просто неправильно запамʼятав.

— Зараз я його доморожу і розіб’ю на шматки, а ви заберете те, що належить вам, — сказав я, натискаючи на регулятор.

— Добре, скоріше. — Імператор нервово постукав пальцями.

Черв усе більше промерзав, і ось сильний порив вітру допоміг скинути його — тварюка розлетілася на дрібні шматки.

Імператор пробіг поглядом місце події, зробив кілька рухів руками — і… нічого.

— Ти з мене дурня робиш, — прошипів він. — Де він?

— Я не розумію. Можливо, артефакту просто не було? — намагався знайти пояснення я.

— Був, і я дізнаюся, де він. — Голос Вадаса став холоднішим.

Голову накрило різким болем: без попередження імператор ввірвався в мою пам’ять, і спогади почали спливати один за одним.

— Ти справді не винен. Клич всіх присутніх в одне місце. — Я відчував, що слова рвуться з мене.

— Я вас запевняю: ніхто в академії не зміг би це зробити, — говорив я, та Вадас навіть не слухав.

— Я сам дізнаюся. Скликай, або я всіх заставлю. — Він перервав мене, не приховуючи погрози.

Я був упевнений на 99,9%, що це прикра помилка; та моє бажання швидше покінчити з цим зіграло зі мною злий жарт.

Вже за п’ятнадцять хвилин ми зайшли до переповненої зали. Тут зібралися всі — від студентів до працівників, і яблуку справді не було де впасти.

Звісно, ніхто з присутніх навіть не здогадувався, що відбувається.

Хоч я й сумнівався, що до цього діла причетний хтось із них, та все ж вирішив запитати:

— Сьогодні до нас завітав дуже важливий гість. Він підозрює, що хтось із вас поцупив у нього… дещо вкрай важливе. Чи є бажаючі зізнатися?

Як я й думав — усі виглядали спантеличеними, жодного натяку на крадіжку.

— Я ж казав, ніхто б не наважився, — звернувся я до імператора.

— Тоді ви не будете проти невеликого втручання? — холодно мовив Вадас. — Лише… вчорашні спогади.

— Це неетично, — спробував заперечити я. Та що він собі дозволяє?

— Я мушу настояти на своєму, — відрізав імператор і почав ментальне втручання.

Спершу все йшло спокійно, поки він не зупинився на дівчині з бойового факультету.

— Ближче, — прогримів його голос.

Дівчина покірно рушила до нас.

— Не пручайся. Я все одно побачу, — сказав він.

— Не перегинайте. Ви не на суді, — намагався я втрутитися, та марно.

Дівчина впала навколішки, корчачись від болю під дією ментальної сили.

— Прошу… це особисте…

— Дурепа! Мене не цікавлять твої любовні драми. Я хочу бачити їхні обличчя! — гримнув Вадас.

Нарешті її обличчя розгладилося. Я кивнув Фреї, нашій цілительці, й та одразу кинулася до дівчини. Тим часом увага імператора переключилася на когось іншого. І лише тоді я помітив, як до нас крокує Анна.

Моє серце пішло в п’яти. Якого дідька вона тут?!

— Анно, я не розумію… що відбувається? — вирвалося в мене.

Ти ж мала триматися якнайдалі від цього! Невже я не догледів?

— Чому я не бачу ваших спогадів? — різко кинув імператор.

Про що це він? Як це — немає спогадів?

— Ми… не пам’ятаємо вчорашній день, — видихнула Анна.

— Як це можливо? — я запанікував. — Анно, що ви накоїли?!

— Я… не знаю…

— Тоді в мене немає вибору, — сказав Вадас. І почався мій найбільший кошмар.

Моє серце розбивалося на тисячі уламків. Анна впала на землю з криком. За нею і її подругу спіткала та сама доля — я нічого не міг вдіяти, лише стояв, розгублений і весь тремтів від безсилля.

— Припиніть! Ви ж їх уб’єте! — кинувся я до імператора; голос сам собою підскочив, руки тремтіли. Він був у гніві і зупинятися не збирався.

— Я побачив достатньо, щоб вона померла. І не тільки вона, — пролунав сухий голос Вадаса, без жалю. 

Що вони могли вдіяти? Це ж студенти — як вони могли вкрасти щось у мене з-під носа? Ще троє закричали; я схопив Анну на руки. Її тіло було тепле, а кров текла з носа і потім з очей. Запах металу піднявся в повітрі. Такої участі ніхто не заслуговував.

— Зупиніться негайно. Ви не маєте права на самосуд, — прошепотів я, голос ламався.

— Це я не маю права? — імператор плюнув слова, що рвали на частини. — Я довірився тобі, Еріане, а ти підвів мене. Їхня кров на твоїх руках.

Бездиханне тіло Анни лежало беззвучно в моїх обіймах. Усе це було нереально — як сніп світла, що раптово згас. Пʼятеро студентів померли на моїх очах. Серед них — королева Вельмаріну і принцеса Амосу. Але найбільша моя втрата — вона — просто не вкладалася в голові. Її більше не було. Я відчув, як світ стискається всередині — і ні слова не могло цього змінити.

І тут промайнула крихта надії, лишивши слабкий вогник. Сімейний артефакт Сноу — скільки нервів він мені витратив ще нещодавно, але зараз це єдине, що може допомогти. Я маю повернутися в часі, щоб її врятувати. Навіть якщо через це відкриється стихійний портал у саме пекло.