Розділ 41: Гнів імператора

Зібратися вирішили одразу після занять, щоб не гаяти часу й скласти хоч якийсь план. Усі розійшлися, крім мене: мої заняття з Еріаном сьогодні скасували, а в розкладі більше нічого не було. На роботу з наставником відводилося чимало годин, і я раділа цьому несподіваному вихідному — можна було використати час із користю. Ворон теж залишився. Звісно, він же ніякий не студент.

Я наважилася поставити питання:

— А як вас… — осіклася, бо він виразно зиркнув на мене. — Тобто тебе насправді звати?

— А що, подруга не розповіла? — примружився він.

— Я навіть не знала, що ви знайомі.

— Цікаво. Думав, що справив на неї враження, — хмикнув Ворон. — Ну, колись розповім. Можливо.

Поки решта поверталися, ми встигли накреслити бодай якийсь план дій. Його ж і озвучили, коли всі зібралися.

— План простий, — почав Ворон. — Алан, ти відволікаєш Октавіуса. Тим часом Марія й Тея знаходять потрібний антидот. Ми з Анною чекаємо на вулиці біля черва. Потім Тея дає знак Алану, що все чисто, поки Марія переміщується до нас. Ми розморожуємо, дістаємо артефакт і, в ідеалі, знову заморожуємо його. З цим допоможе Анна, якщо в Октавіуса лишилося те зілля. Всім зрозуміло?

Часу вигадати щось краще практично не було, тож ми почали з надією, що нічого не завадить.

— А я що буду робити? — спитала Оша.

— Сидітимеш тут, на підхваті, — відмахнувся хтось.

— Я можу бути корисна! — обурилася вона, склавши руки на грудях.

— Принцесо, в тебе занадто примітний вигляд, — втрутився Ворон. — Просто стеж за нами з вікна. Якщо хтось піде в наш бік — дай знак.

— І який же знак? Сноп іскр у небо? — скривилася вона.

— Вигадай щось, ти ж у нас вигадлива, — злегка посміхнувся він.

Знову ці двозначні натяки, зрозумілі лише їм двом. Ніякої ясності.
Оша лишилася в кімнаті, звідки відкривався вид і на вихід, і на місце, де, мов статуя, застиг монстр. Алан, Марія й Тея вирушили до Октавіуса. Мені ж із Вороном залишалося лише покластися на них і чекати.

Мені здавалося, що час сповільнився. Темрява тиснула, і відчуття, що от-от нас хтось застане, не відпускало. Я вже відсиділа собі всі ноги, ховаючись за кущем, коли нарешті почулося заповітне:

— Я тут. Вдалося! — зашепотіла Марія.

— Марія! Як добре… Чому так довго? — я мало не підскочила від полегшення.

— Ти взагалі бачила лабораторію Октавіуса? — закотила очі вона. — Там неможливо щось знайти. Якби не Тея, я б сама точно не впоралася.

— Хтось знає, що тепер робити? — озвався Ворон.

— Анна знає, — втрутився несподівано знайомий голос.

Я аж підскочила — Макс з’явився настільки майстерно, що мало серце не зупинилося.

— Чого ти тут? Ти мав бути з Ошею!

— Вона мене й прислала, — абсолютно спокійно відповів він. — Хтось вийшов з парадних дверей.

— Ну то й що? Це ж далеко звідси, — скривилася я.

— Ви ж просили попередити, — з гордістю за виконаний обов’язок заявив він.

— Добре, будь тут, але тихо, — кивнув Ворон. — Я справді бачила, бо була поруч. Октавіус кинув у черва пробіркою одразу, як Еріан його заморозив.

— Тепер давайте в зворотному порядку, — запропонував Ворон.

— А він точно не живий? — з підозрою спитала Марія.

— А ти б вижила тиждень без повітря? — передразнив її Макс.

— Стійте, — зупинила я їх. — Якщо ми його розморозимо, він упаде. Черв же зараз стоїть дибки. Ми ж тоді перебудемо всю академію догори дриґом!

І ось ми вперлися в ту частину плану, яку ніхто так і не продумав. Що тепер робити?

— І які ідеї? — озвалася Марія. — Зайвий шум нам не потрібен.

— А якщо я розморожу лише частину? — припустила я. — Де саме цей артефакт?

— Десь у шлунку, — знизав плечима Ворон.

— Тоді потрібно, щоб хтось маленький заліз і забрав його.

— Ти що, хочеш, щоб хтось із нас поліз у пащу? Ти божевільна?! — скривився Макс.

— Я спробую, — спокійно відповів Ворон. — Розморозь тільки голову, я відкрию щелепу.

Порція антидоту влучила прямісінько в ціль. Лід затремтів і вкрився блискучими краплями.

— Тільки швидко, — попередила я. — Бо він і сам розтане. А морозити тебе всередині я точно не збираюся.

Ворон перетворився на птаха й пірнув просто у пащу монстра. Голова величезної істоти хитнулася, а по тілу від ваги пішли тріщини. Я кинула на поверхню морозний подих, затримуючи розморожування. Коли на лобі виступили краплини поту, я напружилася до межі.

— Це що, дощ? — здивувалася Марія, задираючи голову. — Але ж небо чисте…

— От дідько, сюди хтось іде, — пробурмотів Макс.

— Звідки ти знаєш?

— Це Оша попереджає. Вода — її магія. Включи вже голову.

І справді, за рогом почувся голос, а за мить з’явилася його власниця.

— Хто тут? Тут хтось є?

Я ледь не вилаялася. Геса. Які лихі її сюди принесли?

Вона вийшла просто до нас і завмерла, переводячи погляд з мене на Марію.

— Що ви тут робите? — примружилася вона.

— А ти що? Вночі? — відрубала я.

— Я вийшла поговорити з нареченим. У наметовому містечку людно.

— А ми… шукали ласку, — несподівано випалила Марія.

— Яку ще ласку? — Геса глянула вгору й здивовано підняла брови. — Вам не здається, що ця тварюка стоїть якось дивно?

— Іди вже, дзвони своєму нареченому, та не вигадуй, — втрутилася я.

— Дивні ви, — пробурмотіла вона й пішла.

Ми полегшено видихнули. Ворон приземлився на траву, випустивши з дзьоба камінь, що світився м’яким синім сяйвом. Гарно… і небезпечно водночас.

Залишалося замести сліди. Я знову міцно скувала черва кригою, ми кинули в нього стабілізатор і швидко зібрали всі порожні пробірки. Після цього помчали в кімнату.

Всередині стояла напружена тиша.

— Ну що? Вдалося? — з надією спитала Оша.

— Так, принцесо, — посміхнувся Ворон. — Все в порядку. Ми справді гарна команда. Подумайте після випуску про роботу на мене.

Полегшення — ось що відбивалося в ту мить на наших обличчях. Так, артефакт ми дістали, але що тепер із ним робити?