Розділ 39: Змова проти ректора

Я вийшла від Еріана схвильована. Вечір минув прекрасно, і я справді сподівалася, що нам вдасться налагодити стосунки. Та тепер мене тривожило зовсім інше.

Мене не влаштовувало, як Еріан бачить ситуацію. Так, він ректор, і його завдання — тримати академію в безпеці. Але хіба вона буде в безпеці, якщо спалахне нова війна? Наше покоління вже не знало тих часів, коли кров веймонів і людей лилася ріками. Демони давно жили з нами в мирі, дехто навіть навчався поруч. Та якщо це зміниться — перевага буде на боці ворога. У пустелі їхня сила тільки зростає, спека й вогонь роблять їх непереможними.

Цілий день думки не давали мені спокою. А хто я така, щоб протистояти? Звичайна дівчина, яка ще навіть не навчилася як слід керувати власною силою.

Ворон точно не при своєму розумі, якщо поклав це на мене. Найкраще, що може мене чекати, якщо зловлять, — швидка смерть. А зловлять мене точно.

— Леді Анна, зосередьтеся, — різкий голос Октавіуса вирвав мене зі спогадів. — Ви що, хочете нас підірвати?

— Вибачте, магістр… — я зніяковіло опустила очі.

— Уважніше, будь ласка, — буркнув він і знову заходив колами лабораторією.

У моїх руках досі була пробірка з порошком заспокійливого кореня. Навряд чи він зміг би нас підірвати — ми ж готували настоянку для витривалості. Корисна штука, коли потрібен прилив сил, але ціна подвійна: після неї проспиш майже добу. Це якщо правильно змішати інгредієнти… а я в цьому зовсім не була впевнена, бо думками блукала далеко звідси. Залишалося лише три дні з тих, що відвів імператор.

Октавіус ходив, мов тінь, його обличчя геть змарніло, темні кола під очима впадали в очі. Він і досі не міг знайти антидот для власного винаходу. Еріан теж виглядав по-справжньому стривоженим. Він уже був готовий від’єднати стаціонарний портал від місця розриву, щоб повернути черва назад у пустелю. Та ця ідея була відверто небезпечною: прорив міг тільки розширитися, і тоді його, можливо, взагалі не вдасться стабілізувати. До того ж не було жодної гарантії, що портал стихійно відкриється саме туди, куди потрібно.

— Скільки його треба засипати? — озвалася Оша, яка занадто довго перетинала корінь і, схоже, теж усе прослухала.

— Поняття не маю, — чесно зізналася я, глянувши на неї.

На цю лекцію я спізнилася, як і на сніданок, тож з нею ще не встигла поговорити. Зате одразу помітила велике подряпане, що тягнулося від правого вуха аж по щоці.

— Це ще звідки? — нахилилася я ближче.

— Та так… одна особа ніяк не вгамується. «Випадково» спіткнулася об мене під час пробіжки. — Вона скривилася.

— Що, Геса? Знову за своє? — я невдоволено насупилася.

— А вона хіба колись закінчувала? — Оша безтурботно знизала плечима, ніби й справді не надто переймалася.

Хоч Оша й удавала, що їй байдуже до чвар з одногрупниками, я бачила — насправді вона переймається. І мене це теж тривожило.

Коли ми були разом, нас не чіпали. Але варто було залишитися одній — починалися неприємності. То ручка сумки раптом порветься, то хтось поставить підніжку. Ці нескінченні дрібні пакості постійно напружували, додаючи ложку дьогтю до всіх інших проблем, що звалилися.

— Оша, не ходи сама. Або треба придумати, як тобі постояти за себе. Це вже всі межі переходить.

— Наче я не розумію. Вигадаєш щось — просвіти й мене.

Разом ходити справді було проблематично: далі в розкладі і в мене, і в німфи стояли індивідуальні заняття з наставниками, та ще й у різних. Я мала знову зустрітися з Еріаном, і після вчорашнього навіть не знала, як налаштуватися на урок. Хоча він міг навчити мене багатьом речам.

Злегка схвильована, я підійшла до його кабінету. За столом, схилившись над паперами, сиділа Асма.

— Анно, льєр ректор сьогодні дуже зайнятий.

— Можна я хоча б дізнаюся, чи мені чекати? У мене індивідуальне заняття.

— Ну, зайди швиденько. Тільки постукай.

Я постукала й відразу прочинила двері.

Октавіус саме закінчував якусь фразу:

— …можна тестувати. Я майже впевнений, що вийде.

— Анно? Що ти тут робиш? — здивувався Еріан.

— Заняття. У мене за розкладом зараз.

— Вибач, зовсім запрацювався. Доведеться перенести. Термінові справи.

— Це стосується черва?

— Це не твоя справа. Я повідомлю, коли ми проведемо наше заняття. Можеш іти.

Більше вони не сказали жодного слова, поки я не зачинила за собою двері. Але головне я вже зрозуміла: Октавіус створив антидот. Вони збиралися протестувати його, а потім розморозити черва й дістатися до артефакта.

Еріан чітко дав зрозуміти — ніхто не збирається це обговорювати зі мною.

Коли ж вони планують це зробити? Не під час занять, коли коридорами тиняються студенти. Може, вранці до початку уроків? Чи вночі?..

У мене виявилося вікно між заняттями: до обіду ще було далеко, тож я вирішила просто полежати в кімнаті в тиші.

Але довго байдикувати не вдалося. Вже за десять хвилин почувся стукіт у вікно.

Як це можливо? Я ж на другому поверсі.

На карнизі сидів чорний ворон і дивився просто на мене.

Не може бути, щоб він прилетів сюди.

Я підійшла й відчинила вікно, поки мого гостя ніхто не помітив.

— Ти що тут робиш? А якби хтось бачив?

— У когось виросли зубки? Це добре, вони знадобляться тобі для твого діла, — відповів Ворон, перетворюючись на людину.

— Яке ще діло? Мій батько вже повернув увесь борг.

— Та до його грошей мені байдуже. Ти не розумієш, що на кону? З такою силою демони нас усіх знищать. Моє життя мені особисто дорожче.

— А я чим можу допомогти? Мені дев’ятнадцять. Я на першому курсі. І ректор не допускає мене ні до чого.

— Доведеться щось придумати. І швидко. Бо я підслухав їхню розмову в кабінеті.

— Це ще хто такий? — з’явився наче з повітря й дуже невчасно Макс. Ще його бракувало…

— Той, хто зараз приб’є любителів підслуховувати, — огризнувся Ворон.

— Ніхто нікого не вб’є, — втрутилася я. — Макс, твоя допомога нам знадобиться. Ти ж сам твердив, що небезпека близько. Схоже, вона вже тут, а Еріан нікого не слухає.