Розділ 38: Сон

— А тепер вечеря, — посміхнувся Еріан своєю найсяйливішою усмішкою. Завівши руку за спину, наче справжній офіціант у вишуканому ресторані, він плавно рушив за подачею.

Я сиділа на місці, відчуваючи, як моє серце б’ється у горлі. Суцільна каша в голові, розплавлені думки й сором’язливий вогонь у щоках.

Він повернувся. У його руках — блюдо, накрите кришкою. Кожен його рух був надто повільним, надто вивіреним, ніби він навмисне розтягував момент, щоб я не могла відірвати від нього погляду.

Кришка піддалася з легким клацанням, і кімнату огорнув запаморочливий аромат запеченої курки з пряними травами.

— Прибори трохи не підходять, — він кинув на мене примружений погляд, у якому було більше гри, ніж вибачення, — інших не знайшлося. Але ж це не зіпсує нам вечері?

Я ковтнула слину, зовсім не через курку.

Та яка різниця, що то виделки для риби? Він так підготувався, що я ледве стримувалась, аби не втратити самоконтроль. І, схоже, він це чудово бачив.

У бокал полилася густо-червона рідина.

— Приберіг цю пляшку для особливої події, — його голос звучав низько й оксамитово.

Приємно чути, що для нього я — подія, а не прикра випадковість. Серце затріпотіло, я ковтнула слину й обхопила долонею бокал.

— Анно, — він затримав на мені погляд, — я хочу сказати тост. Наше одруження було швидким і несподіваним… принаймні для мене. Але я обіцяю — оберігати тебе. Завжди.

Від цих слів у грудях спалахнув жар, що миттєво розтікся тілом. Я торкнулася бокалу пересохлими губами. Ковток пряного вина розлився запаморочливим теплом, кілька крапель скотилися з кутика вуст і повільно потекли нижче.

Еріан схилився ближче.

— Можна? — прошепотів, торкаючись моїх губ пальцями й забираючи вино.

Я завмерла, відчуваючи його тепло. Він підніс пальці до своїх вуст і злизав краплини — так само, як тоді біля карети. Але цього разу в мені не було страху, тільки солодке передчуття.

Мені хотілося більшого. Його пальців на шкірі. Його вуст на моїх. І я бачила те ж саме бажання в його очах.

Перший поцілунок накрив мене хвилею — п’янкий, гарячий, сильний, мов саме вино. Його руки ковзнули вниз по моїй спині, дісталися сідниць і різким рухом підняли мене. Я опинилася в його обіймах, і цього разу не відчула страху. Лише жагу.

Ліжко зустріло мене м’яким ударом. Далі все розчинилося у шаленому клубку поцілунків, подихів і пристрасті, де час втратив будь-яке значення.

Я прокинулася посеред пустелі. Холодний вітер розкидав піщинки, вони різали шкіру, немов тисячі крихітних лез. Небо над головою — чорна безодня, яку розривали спалахи кривавого вогню.

— Я втомився чекати, — шепіт пролунав одразу звідусіль. Зловісний, липкий, він проникав у вуха й кістки.

Я різко обернулася, намагаючись розгледіти, звідки лунає голос. І побачила їх — очі. Темні, глибокі, з вузькими, немов у хижака, зіницями.

Я знаю ці очі. Імператор.

Страх скував мене. Ноги не слухалися, подих рвався уривками, наче в зашморгу.

— Прокинься, Анно… тшшшш, це я. Все добре.

Мене трусило від холоду й жаху. Я розплющила очі — і вже знову була в академії. У ректорській кімнаті. У ліжку. В обіймах Еріана. Це був сон. Лише сон.

Знову він. Знову в моїй голові.

От дідько… Імператор шукає артефакт. Йому не можна його віддавати. Але як чинити опір, якщо він може в будь-яку мить увірватися в мої сни?

— Тихо-тихо, все добре, ти в безпеці, — шепотів Еріан, заспокійливо погладжуючи мене.

— Ти це бачив? — вирвалося в мене. Минулого разу сон бачили всі… А тепер?

— Так, — його голос знизився. — Імператор нагадує, що час спливає. Треба дістати артефакт і покінчити з цим.

— Але, Еріан… йому не можна його віддавати! — я підвелася на ліктях, відчуваючи, як у грудях розростається паніка.

— Анна, я розберуся, — він подивився на мене серйозно. — Це не твоя справа. Я обіцяв захищати тебе й інших студентів. Ми віддамо артефакт — і все закінчиться.

— Закінчиться? — я майже прошипіла. — Тобі байдуже, що він захопить Вельмарін?

Еріан відвернув погляд.

— Це не наша турбота.

Та як же так… Що він таке каже?

— Загинуть невинні істоти. Як ти можеш так говорити? — вирвалося в мене.

— Я ректор. Моя задача — захистити студентів тут. Анна, з імператором є кому розібратися.

— Ти не розумієш, — заперечила я. — Моя родина винна Ворону купу грошей. Він нас так просто не залишить.

— За це не переживай, — спокійно відповів Еріан. — Я виплатив твоєму батькові його борг. Зі свого рахунку.

Я завмерла, дивлячись на нього.

— То все вирішено? — майже з полегшенням запитала.

Еріан міцніше притиснув мене до себе й поцілував у маківку.

— Все добре. За це не переживай. Ваші кошти, витрачені на кристали, я повернув. Поговорив із батьком і дізнався правду.

— І що ж там було?

— Варта на кордоні вирішила нажитися. Крістофер допоміг мені в цьому маленькому питанні. Їх заарештували під час спроби збути кристали замовнику. Схема працювала довгі роки.

— А з Вороном вдалося домовитися?

— Це вже справа твого батька. Думаю, з грошима він упорається.

Я різко глянула у вікно.

— Ой! Котра година? Мені ж пора на заняття! — збентежилася я, помітивши, що надворі давно світло.

— Ну, тренування ти проспала, — всміхнувся Еріан. — Я попросив мене замінити. Магістр Енора провела заняття, а тобі я дав відгул.

— Еріан, міг би й попередити! — буркнула я й почала поспіхом вдягатися.

— Ще встигнеш на сніданок. Якщо, звісно, не хочеш трохи затриматися, — ненав’язливо натякнув він.

— Припини, — жартома відштовхнула ректора я, але швидше застібнула ґудзики.

Еріан нахабно підняв з підлоги мою білизну й сховав у кишеню брюк.

— Тоді це я лишу собі на згадку.

— Гей, віддай! — я аж спалахнула.

— Ще чого. Має ж бути якась компенсація за твою втечу.

Я закотила очі й пирхнула:

— Ти дивний. І що я в тобі знайшла?

— Мою харизму? — зухвало підморгнув він.