Розділ 37: Побачення

Розійшлися ми так і ні про що не домовившись, коли вже пролунав дзвінок. Я — на пари, Алан з Теєю — переодягатися.

Усі заняття я просиділа ніби не тут: думки блукали десь далеко. Навіть голод відійшов на другий план, хоча завдяки Оші я не лишилася зовсім голодною. Пара булочок дісталася й мені.

Геса всю лекцію зиркала на мене злобним поглядом. Ну от що їй треба? Жертв інших бракує, чи що?

— Вона була зла, як чорт, коли ви зникли, — прошепотіла Оша, щойно я сіла на своє місце. — Була впевнена, що Алан поставить тебе на місце.

Ну й нехай. Мені ці дитячі розбірки взагалі не цікаві.

А от що реально не давало спокою на всіх заняттях — так це думка, що Еріан не хоче на мені женитися. Для мене це не новина: він утік, все ясно. Але ж його буквально змусили. Одруження або смертельна небезпека для всіх нас. Будь-хто в здоровому глузді вибрав би шлюб. І що мені тепер? Доля — бути нелюбою дружиною? Скалкою в одному місці?

Мда, хріново.

Так себе шкода стало. Хоча, якщо подумати… він нічого від мене не вимагає. Навчатися дозволяє, сам мене вчить. Ну не любить, то й що? Він же багатий, гарний. Не найгірший варіант. Але тоді навіщо були всі ці побачення, поцілунки? Щоб голову заморочити? Та ми й так уже одружені, нічого не зміниш.

А навколо ще й кожному щось від мене треба.

Ну добре, не кожному, а Ворону.

Якщо я вкраду той артефакт, то мої страждання через почуття стануть безглуздими. Мене повісять — і крапка. Або орда демонів прибіжить і виріже нас усіх.

Є про що подумати. Тому, прямуючи після занять до кімнати, я навіть не зважала на заздрісні погляди одногрупників.

— Анно, що сталося? Ти наче не тут, — помітила Оша.

— Все нормально, просто замислилася.

Я коротко розповіла їй, куди поділася з їдальні, але про артефакт промовчала. В Оші й без того своїх проблем вистачає, та й занадто багато людей уже знають більше, ніж слід. Не те щоб я їй не довіряла, просто яка користь? Інша річ — Марія.

І все ж у душі закрався сумнів: чи правильно я чиню? Вона ж подруга. Але ж усе так заплутано…

Не встигли ми й до кімнати зайти, як біле пухнасте створіння вже вистрибнуло нам назустріч.

— Ну? Щось смачненьке принесли? — настирливо глянув Макс.
— Максе, ти дух. Зробись невидимим і йди їж що хочеш, а не чекай доставку, — відрізала я.

Він докірливо зиркнув, але слухняно розчинився в повітрі.

— Анно, та чого ти так? Я ж захопила йому пиріжок, — обережно сказала Оша.

— Нема чого його балувати.

— Ти точно не в настрої. Скажи чесно, ти на ректора ображаєшся, тому й звірятку дістається? Він тебе образив?

— Ні. Все нормально.

Хоча… у чомусь Оша права. Я й справді несправедливо зривалася на Макса. Він нічого мені не зробив. Та й Еріан, по суті, теж. Нічого поганого.

Вечеря о шостій, а настрою йти немає. Не знаю, чого чекати. Романтичний вечір? Перше нормальне побачення? Він справді іде на зустріч?

Я ж ніколи не була на побаченнях. Хіба що того разу в кафе… коли не прийшов мій батько.

Що одягти?

Повна шафа речей — і нічого підходящого. Це має бути щось вечірнє чи зручне, домашнє? Не хочу виглядати надто нарядною, але й простою теж.

Зупинилася на чомусь середньому — приталена сукня з широкою спідницею. Гарна, зручна й без показних прикрас. Сподіваюся, вгадала.

— Куди це ти зібралася? — озвалася Оша.

— У мене вечеря з Кріаном.

— О-о, справжнє побачення! І ти підеш у цьому? — вона окинула сукню критичним поглядом.

— Планувала… але тепер не певна.

— Та все добре. Сукня чудова. Іди, а потім розповіси мені все у деталях. Хочу знати, як ректор цілується, — реготнула вона мені вслід.

От дідько… Це вже занадто. Щоки палали так, наче ми й справді поцілувалися. Хоча я ж робила це не раз! І що тепер — щоразу червонітиму?

Йти недалеко: моя кімната біля сходів, треба лише піднятися вище й пройтися коридором.

Я не боюся цього чоловіка, знаю, що він мене не образить. Та не хочу даремних надій. Якщо він захоче мене поцілувати… я просто не зможу опиратися. І не захочу. Моє тіло ніби плавиться в його обіймах — від цього ще болісніше усвідомлювати: він мене не кохає. Це все вимушено. В нього не було вибору.

Ось і двері. За ними ледь чутно кроки, щось упало, схоже — прибори.

Я обережно постукала. Двері відчинилися.

— Заходь, у мене все вже готово. Ти саме вчасно, — зустрів мене його голос.

Його погляд ковзнув по мені зверху вниз. Я відчула, як щоки спалахнули. Треба було одягти щось інше.

— Ти чудово виглядаєш. Схоже, мені неймовірно пощастило, — сказав він.

Я лише злегка кивнула, не знайшовши в собі сил відповісти на комплімент. Все виглядало занадто… правильно. Стіл ідеально сервірований на двох, у центрі — ваза з червоною трояндою, що наповнювала кімнату ніжним ароматом.

— Якщо чесно, це Марта допомогла з вечерею. Я жахливо готую. Але брускети мастив я сам, — усміхнувся він.

— Тоді я впевнена, вони дуже смачні, — відповіла я, і атмосфера трохи розрядилася.

Еріан галантно відсунув мені стілець і вручив серветку. Я безліч разів бувала на подібних вечерях — і вдома, і в гостях. Виделка зліва лежала рибна. Значить, буде риба. Краще б оленина… але зараз не час капризувати.

— Ой, вибач, це ще не все, — раптом сказав він і зник за дверима кабінету.

За мить у кімнату буквально ввалилася величезна охапка троянд, майже повністю закривши собою ректора. Я розгублено кліпнула.

— Де він їх роздобув? — майнула думка. — Навіть боюсь уявити, скільки там…

— Я винен, — сказав він, поклавши квіти майже біля моїх ніг. — Це букет за всі ті, які не подарував з моменту нашого знайомства.

— Дякую… але я навіть узяти його не зможу, — розгублено прошепотіла я.

— О, не переживай, зараз усе владнаю, — відказав він і знову зник у кабінеті.

Ще хвилина — і в кімнату «увійшла» ваза. Ні, навіть не ваза — величезний скляний таз! Інакше не скажеш. Квіти справді туди помістяться, от тільки ліжко в моїй кімнаті разом із цим монстром уже точно не влізе.