Розділ 36: Конфлікт

Ранок для всієї академії почався з вереску. Ми з Ошею, стримуючи сміх, збиралися на тренування в передчутті видовища.

— Це точно безпечно? — перепитала я, поправляючи рукав.

— Та за добу все відросте, не переживай. Бабусин рецепт, — підморгнула Оша.

За таку витівку, звісно, нікого з академії не виганяють, але проблеми для Еріана мені створювати не хотілося.

Ректор Льєр уже чекав нас на тренувальному майданчику. Зобразивши найбільш невинний вигляд, ми приєдналися до строю.

— Когось не вистачає, — констатував Еріан, обводячи поглядом бойовий факультет.

З наметового містечка, шкандибаючи, сунулася шістка дівчат — ті самі, що вчора чіплялися до Оші.

Попереду йшла Геса. Її обличчя виражало впевненість, що хтось сьогодні помре. Пантерячий хвіст сіпався з боку в бік, на руках проступали подовжені кігті. Ой-ой. Пахне бійкою.

Та виглядала вона радше кумедно: на голові красувався туго замотаний тюрбан — довелося ж чимось прикривати раптово зникле волосся.

— Ти труп! — прошипіла Геса, рвучко наближаючись до Оші.

Але не встигла — її ноги намертво примерзли до землі.

— Двадцять віджимань за запізнення, студентко, — спокійно заявив ректор.

— Але це вона зробила! — Геса вказала на свій тюрбан. — Ви це просто так спустите?!

— Ще десять віджимань за неналежний вигляд, — відрізав він. — У вас є докази? Це дуже серйозні звинувачення, Гесо.

— Більше б ніхто не наважився! Вона мститься за вчорашнє! Ми лише… чіплялися до клятої німфи, а ця теж з нею в змові! — тикнула вона в мій бік.

— Тобто ви визнаєте, що вчора провокували інших студенток? — уточнив ректор, і в його голосі майнула усмішка.

— Що? Ні! Ви неправильно зрозуміли! Це вони двоє! — Геса аж почервоніла від обурення.

— Я все чудово почув, — підсумував він. — Хтось бачив, як Анна й Оша підходили до Геси чи інших постраждалих?

У відповідь запанувала тиша.

— Так я і думав, — задоволено кивнув ректор. — Тридцять віджимань — усім шістьом. А решта — коло навколо академії.

Не скажу, що розминка була легкою, але я вже почала помічати: мої м’язи ставали витривалішими. Так, під кінець я все ще обливалася потом, проте могла витримати заняття до кінця.

Дівчата ж увесь час кидали в наш бік блискавки поглядами. І коли заняття закінчилося, Еріан несподівано зупинив нас. Усієї компанії — шістку з наметів, мене та Ошy.

— Я не дурний і бачу, що між вами є конфлікт, — почав він спокійним, але небезпечним тоном. — Сподіваюся, ви зараз потиснете руки, і я почую, що цього більше не повториться.

Ніхто не рушив. Тиша повисла гнітюча.

— Мені повторити? — голос ректора став на півтону нижчий.

Цього вистачило. Дівчата почали по черзі тиснути руки. Коли черга дійшла до Геси, вона стиснула мою долоню так, що стало ясно: жодного перемир’я вона навіть не розглядала.

— От і добре, — задоволено кивнув Еріан. — Анно, лишися. Треба обговорити тренування. Інші — вільні.

— Анно, що сталося? Це справді ви побрили дівчат? — спитав він з докором, ніби я тут головна злодійка.

— А якщо й ми? — я знизала плечима. — Ніхто їх не брив. Це засіб німф. До завтра волосся відросте. А може й думки провітряться.

— Я тебе не впізнаю… Чому ви просто не прийшли до мене? — його брови зсунулися, голос звучав майже втомлено.

— І що б ти зробив? — скривилася я. — Насварив пальчиком і сказав: “Так більше не робіть”? Еріане, ти не можеш захистити мене від одногрупників. Ти ректор. А я можу впоратися сама.

Він трохи зам’явся, а потім зітхнув:

— Добре. Вибач. Ти справді можеш. Але якщо тобі знадобиться допомога — ти завжди можеш прийти.

— Знаю, — тихо відповіла я, а тоді швидко змінила тему: — Як успіхи з артефактом?

— Я намагаюсь дізнатися хоч щось, — його голос став різкіший. — А ти в це не лізь. Вчися. Живи своїм студентським життям.

— Я вільна, льєр ректор? — перепитала я з удаваною слухняністю.

— Увечері чекаю тебе в себе, — відрізав він.

Як добре мати кімнату з власною ванною! Можна спокійно після тренування піти помитися перед сніданком, а не стовбичити пів години в живій черзі, де вже за хвилину хтось починає грюкати в двері й верещати: “Виходь, усім треба!”

З цими солодкими думками я й вийшла з ванни в одному рушнику — та ледь не впустила його від несподіванки.

— Макс?! Ти що тут робиш?! Це ж дівчача кімната!

— А чого ти так верещиш? — спокійно протягнув він, зручно вмощуючись на моєму ліжку. — Я просто хотів поспати. Невже й шматочка ліжечка милому духові не знайдеться?

— Що це таке? — вигукнула Оша, вискочивши подивитися, через що я кричу. Її очі загорілися. — Яке звірятко! Чиє воно?

— Не підходь! Це не звірятко, а пухнастий монстр. І ще й дуже балакучий, — попередила я.

— Не слухай її, — обурився дух і підскочив, наче його щойно глибоко образили. — Дозволь представитися. Я Макс, дух-охоронець родини Сноу. І один… неприємний представник цієї родини мене образив. Тому я тепер житиму тут.

Ця нахабна промова вибила мене з колії. Ще чого вигадав…

— Чому саме тут? Іди собі куди заманеться!

— Давай залишимо його, — умилено прошепотіла Оша, нахилившись до пухнастика. — Дивись, який він миленький!

— Я не можу піти, поки ви в небезпеці, — урочисто заявив Макс, закинувши лапки за голову.

— В мене немає часу зараз із тобою скандалити, — відрізала я, намагаючись не розсміятися. — Увечері поговоримо. Пішли, Оша, я голодна.

— І мені щось смачненьке принесіть! — гукнув Макс, поки я натягала форму.

— Духи не їдять, — буркнула я, виходячи за двері.

Наостанок почулося його ображене бурмотіння:

— Якщо мені не треба їсти, це ще не значить, що я не люблю…

Знервована через ранкові події та голодна, я не йшла, а летіла до їдальні, мріючи про щось смачненьке від Марти. Сильні аромати вабили з усього першого поверху. Наклавши повну тарілку супу й цілу гірку грінок, я рушила в пошуках вільного столика. І саме тут зробила велику помилку — не дивилася під ноги.