Розділ 35: Власна кімната

Ректор погано сприйняв новину про викрадення артефакту. Еріан не хотів вірити словам Ворона.

— Він що, з глузду з’їхав? Нас або повісять за зраду, або ще гірше — демони розберуться по-своєму! Про що він тільки думав? — роздратовано кинув він.

— Я й не кажу, що це хороша ідея, — обережно заперечила я. — Але ти не можеш стверджувати, що в його словах зовсім немає правди. Ворон у чомусь має рацію: з артефактом явно не все чисто.

— Добре, давай так, — запропонував Еріан після паузи. — Ти тихенько сидиш у кімнаті, ходиш на заняття, а я спробую розібратися. До речі, Оша вже повернулася й розкладає речі.

— Яка кімната? — насторожилась я.

— Ваша. Та, що біля сходів, на моєму поверсі.

Я аж завмерла від радості. Власна кімната! Більше ніяких ночівель у наметах. Не стримавшись, я підбігла до Еріана, міцно його обійняла й швидко поцілувала в щоку.

— Дякую! Це найкраща новина.

— Стій, — всміхнувся він, притягнувши мене ближче. Його пальці вп’ялися в мою талію так, що у мене перехопило подих. — Хіба так дякують дружини чоловікові?

Мої щоки миттєво спалахнули. Серце забилося гучніше, і я ледве зібралася з думками.

— І яку ж ти хочеш подяку? — прошепотіла я, відчуваючи, як голос зрадницьки тремтить.

— Почнемо з цього, — його губи ковзнули майже впритул до моїх, тепло подиху обпекло шкіру. — З нормального поцілунку.

Я не встигла відповісти. Еріан накрив мене поцілунком — повільним, глибоким, упевненим. Від цього торкання земля під ногами ніби зникла. Мене охопила хвиля жару: пальці стиснули його сорочку, а всередині все тремтіло й горіло водночас.

Він відпустив мене лише тоді, коли я вже задихалася від власних відчуттів. Його очі блищали, а на вустах грала хитра посмішка.

— А ще з тебе вечеря. В мене завтра о восьмій, — сказав він тихо, ніби це було продовженням нашого поцілунку.

— Добре, льєр ректор. Тоді… до вечора, — ледве вимовила я, намагаючись зібратися.

— Дражнишся? Небезпечно, Анно, — його голос став хриплим, від чого мурашки пробігли по спині.

Я хутко вислизнула з кабінету, поки не втратила голову остаточно. Але посмішка вперто не сходила з мого обличчя.

Забігши у потрібний коридор, я вже чула голоси. Ого, а я й не знала, що тут стільки кімнат. Ціле крило! Тільки б не переплутати… Моя — перша біля сходів.

З-за дверей долинали сміх і розмови інших студентів. Виходить, Еріан мав рацію: кімнати отримали всі, хто має наставників. Я й гадки не мала, що нас так багато. Швидко прикинула: п’ятнадцять дверей. Якщо в кожній живе по двоє — це тридцять студентів!

Я відкрила свої двері й мало не застигла від захвату. Кімната була величезна, з двома широкими вікнами й навіть власною ванною. Так, це справжній джекпот!

Речі Оші вже лежали біля одного з ліжок, але самої її видно не було. Я ще раз озирнулася довкола.

Світлі відтінки стін, приємна обстановка, гарні фіранки з птахами. Все виглядало напрочуд затишно й… мило. Моя перша справжня кімната тут.

Вікна виходили прямісінько на двір академії. Дуже зручно: видно все, що відбувається. А он і наметове містечко. І знайомий силует Оші… яка, схоже, щось емоційно з’ясовувала з одногрупниками. Чого б це?

Ситуація на моїх очах швидко загострювалася. Одна з дівчат нахабно штовхнула Ошу в плече, і з її рук висипалася частина речей. Я ще не запам’ятала імен усіх, але цю знала добре. Геса — веймон із талантом до управління тваринами. Обожнює бути в центрі уваги й завжди намагається познущатися з тих, хто проявляє слабкість.

Я поспіхом вискочила з кімнати, збігла сходами вниз. На ходу створила на руці сніжок і жбурнула просто в потилицю Геси.

— Ей, тобі що, жити набридло?! — заверещала вона, потираючи голову.

— Мені ні, — я зробила крок уперед, — а от ти чого руки розпускаєш?

— Із якого це дива ти вступаєшся за таку, як ця? — презирливо кинула вона, кивнувши на Ошу.

— А з якого це дива ви гуртом накинулися на одну? — відрізала я.

Геса звела брови.

— Не знаєш — то й не влазь. Якась німфа вирішила покласти око на принца Дейлана. Хай котиться у своє болото.

Навколо зразу загалділи дівчата, підтакуючи їй:

— Ага, ще й кімнату виділили за якісь «заслуги»!

— Поки ми тут у палатках мучимося!

— Нічого ви не знаєте, — я підняла голос, і натовп притих. — Вона принцеса Амосу. Колір її волосся вам нічого не каже, дурепи? І цей шлюб політичний, ясно? Тож тримайте свої лапи при собі.

Я рішуче взяла Ошу за плече й відтягнула в бік, не даючи тим більше приводу. Ми швидко піднялися до кімнати.

— Дякую, Анно, — видихнула вона, коли ми зачинили двері. — Я… не знаю, що на мене найшло. Ступор якийсь. Вони почали чіплятися через Дейлана, і я розгубилася.

— Наступного разу дай цій вискочці в око, — буркнула я, намагаючись її підбадьорити. — Ну, то як тобі кімната?

— Краще, ніж палатка. Я б і за розкладушку вбити була готова, — видихнула Оша, а тоді примружилась. — А ти мені зуби не заговорюй. Давай, розповідай.

— Що розповідати? — здивувалася я.

— Про браслет на руці, дурненька, — підморгнула вона. — Ну що, як тобі наш льєр ректор?

— Та немає чого розповідати. Ми академію рятували.

— Ага! — глузливо протягнула Оша. — Відхопила собі гарячого красеня й прибідняється. Ви що, давно зустрічаєтесь? Ти від мене приховувала?

— Оша! — я закотила очі. — Я ж тобі все розповідала. Як ти таке взагалі подумала?

— А що мені думати? — вона розвела руками. — Ректор бігав шукав тебе по всій бальній залі, потім ви разом зникли, а далі — бац! — і ви вже одружені.

— Ну так усе й було, — всміхнулася я криво. — А ось краще скажи, чим ти з принцом займалася ці дні?

Оша миттєво почервоніла. Ага, я вцілила просто в яблучко.

— Що, щось приховуєш? — я хмикнула. — А ще мене підколюєш!

Оша зітхнула, впала спиною на ліжко й завела руки під голову.

— Та нічого я не приховую. Просто він такий… — вона зам’ялася. — Я не думала, що він буде таким чудовим.