Розділ 34: План Ворона

Еріан

Першим ділом я поспішив знайти Ігнатуса — можливо, існує спосіб відслідкувати людину. Як же я картав себе, що відпустив її саму! Та хіба ж міг подумати, що так станеться?
Я забіг до лабораторії Октавіуса в надії застати там Ігнатуса, але ні одного, ні другого на місці не було. Де ж усі поділися, коли вони так потрібні? Може, він вирушив до палацу? Треба було одразу вбити координати його артефакту зв’язку — не довелося б тепер бігати й шукати.

Саме в цей момент, завертаючи в хол, я помітив знайомі світлі кучері.

Не може бути.

— Анна! — гукнув я.

Вона обернулася на мій голос, поглянувши на мене своїми величезними очима. Полегшення промайнуло на її обличчі.

— Як ти тут опинилася? Я всюди тебе шукав. Ти була у Ворона?

— Звідки ти знаєш?

— Твій батько все мені розповів. Він просто відпустив тебе? Нічого не зробив?

— Все в порядку, мене ніхто не торкнувся.

— Точно? Ти виглядаєш… не зовсім здоровою. Що він хотів?

— Я ціла, але нам треба поговорити. Десь наодинці.

Навіть бачачи Анну перед собою, цілу й неушкоджену, я досі не міг повірити, що це реальність. Здавалося, переді мною лише примара, яка ось-ось розтане.

Але вона справді стояла тут. І не збиралася зникати. Потрібно було зрозуміти, що сталося, як саме вона зникла, аби ніколи більше цього не допустити.

— Звісно. Пішли швидше в кімнату, розкажи мені все.

Поки ми йшли, я помічав, що вона тремтить. Що ж тобі довелося пережити сьогодні, кохана… Я мав захищати її від усього. Який же я після цього чоловік?

— Тобі точно не треба в лазарет? — тихо спитав я. — Ти вся тремтиш.

— Я просто потрапила в заметіль і трохи змерзла, — спокійно відповіла вона.

Я, втім, не надто повірив. У Анни льодова магія, ми з нею холод відчуваємо не так гостро.

Усередині, прямо на дивані, безсоромно розвалився мій дух-охоронець і мирно сопів.

— Макс, ти не міг попередити, що Анну викрадуть? Яка з тебе користь? — різко кинув я.

— А я тобі що, віщун? — образився він, підвівшись. — Я постійно кажу: «небезпека наближається», а ти не слухаєш.

— А конкретніше не можна? Яка небезпека, звідки наближається? Теж мені, охоронець… Тільки й умієш, що спати та на нерви діяти! — злився я.

— Не звертай уваги, він просто засмучений, — лагідно пожаліла його Анна.

— А ти його не виправдовуй! І справді, що корисного зробив цей блохастик, поки крутився під ногами?

— Ну знаєш! Я дух, у мене немає бліх! — обурився він і зник з очей.

— Навіщо ти з ним так? — тихо спитала Анна.

— А яка користь із духа-охоронця, якщо він нічого не робить? — я стиснув кулаки. — Анно, я так злякався, коли не знайшов тебе у батька…

Я сів поруч із дружиною на диван, де ще недавно хропів Макс, і обійняв її. Лише в цей момент до кінця відчув, що вона справді тут, поруч. Анна розслабилася в моїх руках, але ще трохи тремтіла. Це не діло — треба було принести плед.

— Де ти була? — м’яко спитав я, укутуючи її в плед так щільно, що вона виглядала, наче в коконі.

— Я дочекалася першого ж візника й хотіла доїхати додому, — почала вона. — Але карета поїхала зовсім не туди. Він дізнався, хто я, і відвіз у якийсь ліс. Буря посилювалася, дороги я не знала… Це було схоже на форпост.

— А як він дізнався, хто ти? — я нахмурився.

Її щоки одразу спалахнули рум’янцем.

— Я сама йому сказала. Хіба я могла знати? Питання були такі… звичайні.

— Я тебе не звинувачую, — поспішив заспокоїти я. — Що було далі?

Я відчував: вона щось приховує, умисно оминає деталі. Та не тиснув. Нехай розповість хоча б те, що може.

— Мене провели до нього, — почала Анна. — Я не знала, що батько домовився віддати мене йому. Для мене це був сюрприз. Не надто приємний. Я була спантеличена. Але знаєш що? Терон не кинув мого батька. Товар конфіскували військові під час перевірки. Хіба це законно? В нього ж були всі дозволи на торгівлю! Це ж просто камені, хай навіть рідкісні.

— Дуже дивно, — замислився я. — І чому він нікуди не поскаржився? Треба буде з ним поговорити. Дивно, що він втратив стільки коштів і так спокійно це спустив. Це тобі Ворон сказав?

— Так. Він багато чого розповів, тільки я не знаю, чому вірити, а чому ні.

— Що саме? — я нахилився ближче. — Що ще він сказав?

— Що не можна віддавати імператору Вадасу той артефакт.

— Чому?

— Бо Ворон намагався його обікрасти. Каже, що вміє керувати тваринами, а наш портал відкрився не там, де треба.

— Навіщо? Він що, з глузду з’їхав — красти у демонів?

— Ворон сказав, що артефакт працює інакше. Сам він не активується. Але якщо потрапить до рук Вадасу, той використає його, щоб перетворити Вельмарін на пустелю. А тоді нападе. Він хоче розширити свої землі.

— Він дав тобі якісь докази? Ми ж не можемо вірити йому на слово.

— Так. Я отримала цілу папку з доказами. Еріане, як ти собі це уявляєш?

— А ти точно все правильно зрозуміла? — я не міг стримати сумнівів. — Це звучить божевільно. Ми ж живемо у мирі вже понад двісті років.

— На пам’ять я не скаржуся, — Анна вперто стиснула губи.

— Тоді треба сказати королю. Чому він сам нікому не розповів? Навіщо йому той артефакт?

— Ворон запевнив, що в імператора є свої шпигуни. Якщо дізнається король Крістофер — одразу дізнається і Вадас. Тому він попросив мене… викрасти артефакт.