Розділ 33: Ворон

Анна

Карета все більше заглиблювалася в ліс, а буря за вікнами тільки набирала сили. У гарну погоду я б, не роздумуючи, вискочила й спробувала втекти. Хоча… кого я обманюю? По пояс у снігу це й без того безнадія, а в таку завірюху й поготів. Навіть з моєю льодовою магією я замерзну за лічені години.

Залишалося лише сидіти та накручувати себе, думаючи, куди мене везуть. Навіть приблизно не уявляю, кому могло знадобитися мене викрадати. Може, розбійники сподіваються отримати викуп із мого батька? Тоді їх чекає гірке розчарування — він нещодавно втратив майже все. А раптом Еріан зможе мене знайти? Буду сподіватися на краще. Адже надія є, доки ти живий.

Нарешті карета почала сповільнюватися. Я зовсім не хотіла знати, куди ми приїхали, але мене, звісно, ніхто не питав.

Ззовні почулися голоси:

— Це та дівчина, за яку питав ваш головний. Хто зі мною розплатиться? — спитав кучер.

Я втиснулася в стінку карети, наче це могло бодай чимось допомогти.

— Не поспішай, спочатку перевіримо, що це саме та, хто нам потрібна.

— Я б не став пертися в таку далечінь, якби не був упевнений, — огризнувся кучер.

— Чекай, сказано тобі.

Дверцята з розмаху відчинилися, і всередину зазирнув справжній головоріз — лисий, зі шрамом через ліву щоку. Серце шалено закалатало, руки змерзли, хоча й так були крижані. Ще трохи — і я втратила б свідомість. Чому я не зачекала в академії?.
— Виходь, принцесо, у нас для тебе найтепліший прийом. Чи, може, допомогти?

О ні, допомога мені ніскілечки не потрібна. Я поспішила вибратися назовні. Попри шалений вітер і сніг, змогла розгледіти лише приблизні обриси місця: форпост із дерев’яною огорожею, загостреними верхівками, сторожовими баштами і кількома будинками з дерева, з димарів яких безупинно валив пар.

— Прошу за мною.

Мене вели до центральної будівлі. Ноги тремтіли — чи то від холоду, чи від страху.

— Ворон, тобі подарунок від графа Дюваля.

— Невже він дотримав слова? — пролунало від вікна.

Там стояв молодий чоловік. Це він тут головний? Він сказав «Ворон»?..

Якщо це той, про кого я думаю, то звичайна людина й у сні не побачить цього веймона. Легенда, колишній служитель короля, що відмовився від посади через принципи й створив щось на кшталт секретної служби.

То чому я тут?..

Він кивнув присутнім, і нас лишили наодинці.

Не віриться… Він — Ворон? Такий молодий? На вигляд — років тридцять. Невисокий, худорлявий, волосся чорне, як сама темрява, а серед пасм — темні пір’їнки. Такі ж колись мав наш старий дворецький, тільки сизі та тьмяні.

Крючкуватий ніс, темно-сині очі… Зустрінь такого на вулиці — й не запам’ятаєш.

— Нарешті я познайомлюся зі своєю нареченою, — почав він і глянув на мене, очевидно чекаючи відповіді.

— Вітаю вас… але чому я тут?

— Цікаво… тобто ви не в курсі? — задумливо протягнув Ворон.

— Що відбувається? Чому мене викрали?

— Не викрали, а доставили. Навіщо мені викрадати власну наречену, якщо я вже домовився з її батьком?

У голові закрутилися спогади: батько кричить, що ми йдемо з академії, що він обрав мені «більш достойного нареченого»…

Він що, з глузду з’їхав? Віддав мене йому?

— Боюся вас засмутити, але я одружена, і мені не потрібні більше наречені, — я підняла руку з браслетом, що ледь помітно світився, аби надати словам ваги.

— Он воно як… — Ворон примружився. — Тоді боюся, у вашого батька великі проблеми. Бо він винен мені дуже багато грошей.

Дідько, тату… в що ти вліз?

Я опустилася на стілець — ноги почали підкошуватися. Яким би героєм і легендою не вважали Ворона, я чудово розуміла: він — людина. Так, зі специфічними навичками. Але ймовірно, звик робити справи поза законом. Чому батьку знадобилося позичати в такої людини?

— Та заспокойся ти, — розсміявся Ворон і вільно обперся об стіл. — Я ж знаю, що ти заміжня. За що я тоді плачу шпигунам, якби не знав навіть таких дрібниць?

— Ви знущаєтеся з мене? Навіщо я тут?

— Ну, так склалися обставини. Чаю будеш? Розмова буде не коротка. Та не тремти ти так — повернешся до свого Еріана й житимете довго і щасливо… якщо сама захочеш.

Ця раптова зміна тону збила мене з пантелику. «Заспокоїтися»? Мене викрали, я — серед глушини, навколо снігова буря… Як, скажіть на милість, мені заспокоїтися?

Ворон тим часом поставив чайник на металеву піч, наспівуючи якусь мелодію. Сюр якийсь.

За кілька хвилин гаряче горнятко вже стояло переді мною, а він сам плюхнувся на сусідній стілець.

— Почну спочатку. Десь місяць тому, в одній із моїх точок, твій батько взяв у борг доволі велику суму. Я звернув на це увагу, бо сума — ну дуже кругленька. Зазвичай беруть у сто разів менше. Прийшов час віддавати — і тиша. Ось я й навідався до нього особисто.

Я ковтнула чаю, щоб хоч трохи зігрітися й угамувати тремтіння.

— Він розповів і про твої заручини, і про своє діло, яке вони планували разом зі Сноу, і про те, як той нібито його кинув. Тільки от у мене є очі й вуха на кордоні Джакалли та Вельмаріну. Сноу не збирався кидати твого батька. Каміння просто не пропустили через кордон. Терон домовився задарма віддати їх військовим, щоб уникнути арешту.

Мені стало шкода твого старого. І чому б ні — я запропонував йому списати борг, одружившись із тобою.

— Не спитавши мене? — прищурилася я.

— Ой, наче наречених хтось колись питає. У якому світі ти живеш, дівчинко? Зі мною тобі б не було погано.

— Тоді навіщо я тут?

— Так ти слухай. Хоч я й перебуваю в Ніваллісі, моя служба працює по всіх містах і королівствах співдружності. І я отримав докази, що імператор Лагосу збирається порушити століття миру й почати війну.

— Навіщо? Вони ж можуть жити тільки в спекотній пустелі.

— От тут ти права. Вони знайшли артефакт, який створює пустелю на сотні кілометрів навколо. Я особисто вирушив, щоб викрасти його з-під землі. Ледь установив контроль над гігантським черв’яком і витяг його зі сховища. І уяви моє здивування, коли просто в мене під носом відкрився портал, і черв провалився туди. Я перетворився на ворона та полетів за ним… і опинився в академії. Де моя «наречена» вже з браслетом, а черв’яка облили якоюсь дивною рідиною, від якої він застиг, наче статуя.