Розділ 32: Невдалий наречений

Еріан

Відпускати Анну одну я дуже не хотів, але ще менше хотілося здаватися тираном, який забороняє їй їхати додому. Це її дім, тут немає жодного студента, зате є купа проблем, які не повинні її хвилювати.

Октавіус зміг повторити свій успіх і створити нову порцію речовини. Тепер він зможе приготувати антидот. Поки король тут, варто було дізнатися про своє покарання. Те, що мене знімуть з цієї посади, я майже не сумнівався.

Король Крістофер все ще снідав з Марією в їдальні, тож мені пощастило застати його.

— Судячи з галасу Октавіуса, у вас гарні новини? — поцікавився він.

— Так, ваша величносте. Октавіус повторив речовину. Нам не доведеться тягти цю тварюку через пів країни.

— Це добре. Бо я й гадки не маю, як зрушити її з місця. То я можу бути спокійним і повернутися? А ви далі займайтеся своїми справами.

— Хіба ви не маєте винести мені покарання? — здивувався я.

— Я? Не маю жодного стосунку до академії, хоч вона й на території Вельмаріну. Виникла екстрена ситуація, і ти, як ректор, чудово з нею впорався. Студенти ще добряче нароблять — не сумнівайся. Маріє, проведеш?

Я залишився стояти в порожній їдальні, намагаючись осмислити почуте.

— Не переймайтеся, льєр ректор. Ви ж не думаєте, що це перша подія, яка трапилася в академії? Ви тут саме для того, щоб їх вирішувати, — підтримала Марта, яка зайшла забрати посуд.

Потрібно знайти Ігнатуса, зв’язатися з магістром Енорою та повернути студентів до академії до початку занять.

Години чотири пішли на завершення всіх справ, але переживання за Анну все не давали мені спокою. Розумів, що вдома їй нічого не загрожує, та відчуття тривоги не відпускало. Звідки воно?

Нарешті, поговоривши з Енорою та розіславши студентам повідомлення про початок занять, я звільнився і міг нарешті видихнути.

Портал міг перенести мене куди завгодно, навіть до воріт маєтку, але я хотів купити Анні квіти. Раптом згадав, що жодного разу не купував їй квітів. Мограс був маленьким містечком, і тут була лише одна квіткова крамниця. Сподіваюся, Анні сподобається — я викупив усі білі троянди, що там були.

Я поспішив до вільних екіпажів. На щастя, вони були — навіть кілька. Сівши в один з них, у передчутті їхав до маєтку Дюваль.

Я ніколи тут не бував. Утім, засніжені краєвиди Ніваллісу всюди виглядали майже однаково. Маєтки, навіть такі великі, як цей, будували квадратними, з продовгуватими кімнатами — щоб легше було обігрівати їх трубами, які проходили посередині будівель. Через це створювати вражаючі архітектурні шедеври було складно. Мороз диктував свої правила.

Нарешті я дістався місця призначення. Слуги провели мене всередину, і, поки я струшував сніг з черевиків, почувся голос господаря:

— Ну нарешті. Чому ви так довго добиралися? А де Карміелла?

Я закляк на місці.

— Тобто… де? — перепитав я.

— Хіба вона не тут? — здивувався Люсьєн. — Я чекаю на вас обох цілий день.

— Вона виїхала сюди п’ять годин тому. Як таке може бути? Вона що, навіть не з’являлася?

Фарби зійшли з обличчя Люсьєна, і він схопився за голову.

— Тільки не це… Він дістався до неї.

— Хто?

— Я саме й хотів з вами про все поговорити… попередити.

— Та що тут відбувається? Скажи вже нормально — де Анна?!

— Вона у Ворона, — тихо схлипнув батько Анни.

Я, як і кожен житель Ніваллісу, добре знав про цього льєра. Він був веймоном і довгий час очолював особисту охорону короля. Потім пішов у «вільне плавання». Один із найбагатших людей Ніваллісу, і переходити йому дорогу не хотів ніхто.

— Навіщо йому твоя дочка? — запитав я. Така людина нічого не робить задарма.

— Ваші заручини допомогли мені з Тероном укласти дуже вигідну угоду. Він домовився про закупівлю каменів для артефактів із Джакалли.

— Не може бути. Народ Шу ніколи нічого нам не продавав.

— Я не знаю, як він це зробив. Моя справа була організувати транспортування, що я й зробив, витративши майже весь свій капітал і взявши значну позику.

— Поки що все логічно. І в чому проблема?

— У тому, що Терон зрадив. Він продав увесь товар на кордоні з Вельмаріном, навіть не дочекавшись мого корабля. Просто кинув мене.

— Це не схоже на мого батька. Навіщо йому було так робити? І до чого тут Анна?

— Не знаю, навіщо він так вчинив. Але виявилося, що контора, в якій я взяв позику, належить Ворону. І повернути борг мені було нічим.

— Я можу заплатити. Скільки треба?

— Це ще не все. Він сам зв’язався зі мною й сказав, що пробачить борг і ще заплатить щедру суму — таку, що повернула б усі наші статки, — якщо я віддам Карміеллу йому за дружину. Що мені було робити? Я погодився. А ви взяли й одружилися. Ще й магія скріпила ваш союз.

— Як мені знайти цього Ворона?

— Та звідки ж мені знати? Ця людина — тінь. Ніхто його не знайде, якщо він сам цього не захоче.

Що ж таке з цими батьками — завжди кортить зіпсувати дітям життя.

— Якщо з голови Анни впаде хоч волосина, я з тебе мокрого місця не лишу.

— Я ж хотів вас попередити…

Я більше не хотів слухати жодних виправдань. Треба знайти Анну. Вона там сама… і, мабуть, боїться. Немає часу сидіти тут і слухати байки.

Я взяв коня й помчав щодуху до Мограсу. Дорогою мене не відпускала одна думка: її хтось мав бачити. У це містечко приїжджих буває небагато — може, хтось запам’ятав її і знає, куди вона поділася.

У Мограс я під’їжджав майже навмання — завірюха посилилася, і видно було не далі витягнутої руки. Майже всі крамниці та заклади зачинилися через негоду. Лише в одній кав’ярні світло пробивалося крізь снігову млу.

— Вітаю, — привітався я, заходячи всередину, щоб перевести подих перед походом до порталу.

— Не думала, що хтось зайде в таку погоду. Що вам запропонувати? — спитала жінка за прилавком.

— Вибачте, не маю часу на чаювання. Я шукаю свою дружину. Можливо, ви її бачили — дівчина зі світлим волоссям.

— Так, пам’ятаю таку. Вона чекала екіпаж понад годину… і поїхала.