Розділ 31: Краще б я лишилася

— Значить, у нас десять днів, щоб доставити цю штуку в Лагос. Можливо, ми з Ігнатусом зможемо її перенести? — спитала Марія.

— Спробувати можна. Не хотілося б тягти цю штуку в Арвіл, — погодився Крістофер. — Краще витягти артефакт і знищити потвору. Але що там з антидотом? Хтось бачив Октавіуса? Він зник, щойно імператор пішов, а Ігнатуса й зовсім ніхто не бачив.

— Я занесла їм трохи їжі в лабораторію. Вони постійно про щось сваряться, — закотила очі Марта.

— Не хочеш пройтися зі мною, подивитися на їхній прогрес? — спитав мене Еріан.

Я кивнула, погодившись. Планів на сьогодні все одно не мала, тож чому б і ні.

— Ми сходимо й дізнаємося, — повідомив Еріан.

Щойно ми вийшли з їдальні, я вирішила підняти тему, яка мене турбувала.

— Еріан, ми так і не домовилися про те, як я буду жити. В тебе чудові кімнати, але… ректор і студентка разом?

— Я вже подумав про це. Тобі з Ошею зроблять кімнату на моєму поверсі.

Це вже звучало краще. Але що скажуть однокурсники, коли й так ставлення до нас гірше, ніж до інших?

— Анно, це неможливо приховати, в тебе все на обличчі написано. Ніхто нічого не скаже. Усім студентам з наставниками дають кімнати. Ти цього не знала?

Якщо чесно, чула вперше. Але звучало це надто заманливо, щоб відмовлятися.

— Інші студенти також зможуть поборотися за кімнату, якщо пройдуть у команду з Магічного турніру, — додав ректор. — Ще щось тебе хвилює?

— Так. Власне, тато чекає нас сьогодні на вечерю.

Еріан зупинився, почувши цю новину.

— Ну… рано чи пізно це мало статися. Значить, увечері йдемо на вечерю.

Те, як відповів Еріан, додало мені хоробрості. Головою я розуміла, що вже заміжня і батько більше не має наді мною влади, та багаторічна звичка все ж лишалася. Чому він наполіг саме на сьогодні?

Варто було нам спуститися на підвальний поверх, як думки про вечерю відійшли на задній план. Відлуння сварки наздогнало нас ще на сходах, і дорогою до дверей воно лише посилювалося.

— Який ти ідіот, не можна змішувати ці інгредієнти! — кричав Ігнатус.

— А я тобі кажу, що це спрацювало. Дай сюди пробірку! — відрізав Октавіус.

— Що у вас тут відбувається? — спитав ректор.

— У нього застарілі уявлення про все, — відгукнувся Октавіус.

— Він рознесе академію! — майже одночасно відповів Ігнатус.

— Антидот буде чи ні? — втрутився Еріан.

— Буде, якщо він перестане сперечатися і почне допомагати, — відповів Октавіус.

— Повідомте мене одразу, як щось вийде. Не варто затягувати — демони нетерплячі, — сказав Еріан і, не гаючи часу, вивів мене звідти від гріха подалі.

— Я хотіла дещо попросити, — несміливо почала я.

— Що завгодно, Анна.

— Хочу відправитися додому раніше, поговорити з батьком. А ти приходь на вечерю пізніше — у тебе багато справ.

— Так, мені ще потрібно лишитися, вирішити, що робити зі студентами: чи безпечно їх повертати. Та й за Октавіусом приглянути.

— Я все розумію. Але від мене тут користі мало, а просто сидіти в кімнаті я не хочу.

Еріан провів мене до порталу, який тепер красувався посеред двору.

— Потрібно буде якийсь захист поставити… чи, може, збудувати будиночок, щоб студенти не лізли без дозволу до порталу, — замислено сказав він.

Раніше в підвалі ця конструкція надійно зачинялася, а тепер стояла просто під відкритим небом.

Еріан підійшов до мене, вдивляючись у мої очі.

— Може, почекаєш трохи, і поїдемо разом? — у його голосі відчувалося занепокоєння.

— Я буду лише відволікати. Не хвилюйся, портал всього за пів години їзди від дому. Я швидко доберуся.

— Постараюся закінчити справи швидко і приєднатися, — відповів він і нахилився, щоб поцілувати мене в щоку.

Та цього було замало. Ледь він хотів відійти, я взяла його за руку, утримавши. Зробивши крок уперед, піднялася на носочки й торкнулася його губ.

Він на мить завмер — ніби намагаючись зрозуміти, чи я справді зважилася на це. Його долоня ковзнула мені на талію, притягуючи ближче. Подихи переплелися, і світ довкола ніби зник, залишивши тільки тепло його рук і відчуття, як моє серце гупає в такт його.

За мить Еріан уже не просто відповідав на поцілунок — він захоплював, змушував забути, що я збираюся йти. І я раптом зрозуміла, що, якби він попросив залишитися, я б погодилася.

Та він не попросив. З дверей академії його вже кликав Октавіус.

— Льєр ректор, вийшло! Я відтворив речовину, тепер діло за малим — антидот!

— До зустрічі, Еріан, — сказала я й зробила крок у портал.

Вихор підхопив мене й виніс у центрі найближчого поселення — снігового селища Мограс. Тут мешкало не більше трьох сотень людей. Лише одна центральна вулиця, від якої відходили вузькі провулки з невеликими будиночками, притиснутими один до одного, ніби їм теж було холодно.

На околиці стояв знайомий пансіонат, у якому я колись навчалася. Раз на місяць нам дозволяли вихід у місто, тож я знала кожен його закуток.

Як на зло, вільних карет не було. Хоч це й не дивно для Мограсу — тут іноді й по пів дня чекати доводилося. Я знизала плечима й вирішила перечекати в єдиній місцевій кав’ярні, звідки завжди пахло корицею та гарячим хлібом.

Сніг за вікном ставав густішим, і я вже пожалкувала, що не дочекалася Еріана в академії. Та ось на центральну площу підкотила карета з двома дужими жеребцями, які випускали з ніздрів клуби пару.

Ну, нарешті, — майже вголос зітхнула я. Скоріше б добратися додому, бо заметіль лише набирала силу.

Я підбігла до карети й звернулася до возниці:

— До маєтку Дюваль поїдете?

— Чому б і ні. А вам навіщо? — примружився чоловік.

— Мені потрібно додому, — відповіла я, не задумуючись.

— Дочка графа? Ну сідайте. Довезу куди треба.

Я струсила з накидки сніжинки й залізла в теплу карету. Всередині було тихо й затишно, і я майже розслабилася, думаючи, що ще трохи — і зігріюся. Вже скоро й Еріан приїде. Може, варто було його дочекатися? Хоча ні, він і сам знайде, як дістатися — у крайньому разі Ігнатус підкине.