Розділ 29: Шлюбна ніч

Анна

— Мені не почулося? Навіщо їм здався монстр, якого вони ж і пригнали в цей портал? — спитав Крістофер.

— Я нічого не розумію, але він їм потрібен. Це не мої слова, я лише переказала те, що почула.

— Вони взагалі в курсі, що ця істота здохла? Чи чекають її живою?

— Поняття не маю. Так, я піду поговорю з чоловіком, — Марія розвернулася і зникла, залишивши після себе купу запитань.

Я широко зівнула, навіть не підозрюючи, яким заразним виявиться цей жест. Бо слідом позіхнули всі.

— Котра година? — буркнув Ігнатус, потерши очі. — От дідько, вже четверта ранку. Якщо тут безпечно, може, підемо подрімаємо?

Всі погодилися, і ми рушили в замок.

Перед самим входом я звернула до наметового містечка.

— Куди це ти зібралася? — здивувався Еріан.

— Як куди? У свій намет.

— Ще чого, ти моя дружина і житимеш у моїх кімнатах.

— Але я на першому курсі. Так же не можна, будуть шепотітися.

— Яке мені діло, хто що казатиме? Моя дружина не спатиме в наметі.

Не те щоб я була проти м’якого ліжка, та все сталося надто швидко. Я ще навіть не встигла подумати про наслідки нашого весілля.

Ми ж уперше залишимося наодинці, вночі… і я чудово розуміла, до чого все може дійти. Від хвилювання в мене трохи спітніли долоні. Я ще ніколи не була з чоловіком так близько. Та що там казати — я навіть цілувалася лише з Еріаном.

— Мені потрібно зібрати речі, — після короткої паузи сказала я, намагаючись заспокоїти тремтіння в голосі.

— Ти хвилюєшся? — він уважно глянув на мене.

— Звісно, вона хвилюється, довбню. Ви тільки одружилися, а вона дівчина.

Несподіваний голос пролунав десь із перил.

— Макс? Я думав, ти зник з кінцями. Ми ж зупинили артефакт.

Маленький пухнастий звір закотив очі й, ставши на задні лапки, промовив:

— І повідкривали купу порталів. Ні, я просто перевіряв, чи все скінчилося. Але назад повернутися не можу — щось мене тут тримає. Що сталося, поки мене не було?

— Ви тут поговоріть, а я зберу свої речі, — сказала я й попрямувала до наметового містечка. Порожнього й моторошного.

Брала не все — тільки найпотрібніше. Ми ще обов’язково поговоримо з Еріаном про моє проживання.

Повернувшись, я побачила чоловіка зі «звірям» — так я його досі про себе називаю, бо й гадки не маю, що це таке, — на тому ж місці. Вони стояли разом з Октавіусом і про щось гаряче сперечалися.

— Я не знаю як. Це незворотно, — говорив Октавіус.

— І як нам це пояснити? — сердито кинув Еріан.

— Що тут сталося? — поцікавилася я.

— Вони заморозили того монстра, а назад розморозити не можуть, — хіхікнув Макс.

— Ну й що? Він же вже здох. Хіба демонам не все одно, в якому він стані? — здивувалася я.

— А як ми маємо тягти його аж до Арвіла? — втрутився хтось із воїнів.

— Навіщо тягти аж до столиці? В Осці теж є портал, — заперечила я.

— У тому й проблема, — зітхнув Еріан. — В Осці ця штука в замороженому вигляді у портал не влізе, а розморозити ми не можемо, бо Октавіус не зробив антидот.

— Та я рятував твою шкуру! — різко відповів Октавіус. — Ця речовина готувалася для дзеркала зв’язку. Навіщо мені було її розморожувати? Воно ж має працювати вічно.

Еріан потер скроні й обернувся до мене:

— Анно, іди залиш речі, відпочинь. Схоже, я тут надовго. Цю проблему треба вирішувати.

Знайти кімнату ректора виявилося нескладно. Я знала, що студентам сюди входити заборонено, і саме тому моє перебування тут здавалося неправильним. Почувалася я не дуже комфортно… може, через те, що була тут одна.

Порожні коридори. Жодного звуку. Ключ легко провернувся в замку, і я здивовано застигла.

Нічого собі, як живуть ректори.

Я потрапила до просторої вітальні, звідки вели ще три двері. За першою з них знайшла кабінет із власною невеликою бібліотекою. На полицях розміщувалися доволі рідкісні видання. Я якраз провела рукою по одній з книг, коли за спиною пролунав кашель.

Серце ледь не вискочило з грудей.

Різко обернувшись і схопивши першу ж книгу, щоб вдарити нападника, я завмерла.

— І ти що, хочеш вдарити бідного Макса цією штукою? — ображено прозвучало знайоме пискляве сопіння.

— Хто ти такий? — не опустила я руки з книгою.

— Зви мене Макс. Я дух-охоронець родини Сноу.

— Якийсь ти дрібний для охоронця. Я думала, що ти звірятко Еріана…

— Так мене ще ніхто не ображав, навіть його батько! — обурено пискнув Макс. — Щоб ти знала, ласки можуть бути небезпечними.

— Пробач, будь ласка, я не хотіла тебе образити. А хіба духа-охоронця можуть бачити хтось, крім Сноу?

— Мене всі можуть побачити, якщо я цього захочу.

— А що ти тут робиш?

— Сплю тут. Не з Еріаном же мені в одному ліжку спати, — пирхнув він і згорнувся клубочком.

— Ой… вибач, не буду заважати.

Інша кімната виявилася спальнею. Я побоялася заходити всередину: а що, як Еріан буде проти? Може, там його особисті речі. У моїх батьків, наприклад, кімнати були окремі. Тож я просто зачинила двері й пішла далі.

За третіми дверима ховалася розкішна ванна. Як же я скучила за гарячою водою… Я могла годинами в ній ніжитися. А чому — «могла»? І зараз можу.

На всякий випадок закривши двері, я опустилася в повну теплу, вкриту піною воду, і з блаженством вирвалося тихе «ммм…».

— Он воно що мав на увазі Еріан, розповідаючи про вашу вечерю.

Я миттєво нирнула під воду майже до підборіддя, швидко перевіривши, чи все прикрила піна. Моєму обуренню не було меж.

— Та ти збоченець, а не лише дух! Ану, геть звідси!

— Я прийшов охороняти тебе. Чого одразу ображати?

— Я у ванні, — обурено кинула я, — і двері зачинені! Це тобі не підказало, що підглядати не варто?

— Ні, щоб подякувати. Що я там не бачив за свої тисячу років?

— Звісно, якщо постійно підглядаєш. Не смій так робити!

Ні, ну ви таке бачили? Ще мені бракувало підглядаючих духів. Настрою ніжитися більше не було, тож я швидко перехилилася, дотягнулася до рушника… Хто зна, може, цей нахаба вже повернувся й невидимим «охороняє» далі.