Розділ 28: Проблему вирішено. Але це не точно

Еріан

Ця тварюка з’явилася неочікувано і поводилася агресивно, наче її вже встиг хтось розлютити. Піщаний черв зазвичай не становить загрози для людей — мешкає глибоко під землею і виходить на поверхню лише тоді, коли його розворушать.

— Всім стояти на місці! — крикнув я. — Він глухий і сліпий, реагує лише на рух!

Та мене почули не всі. У паніці хтось таки кинувся навтьоки — і довелося діяти. Я помчав прямо на черва, щоб привернути увагу до себе, кидаючи гострі льодові шпичаки. Вони не завдавали йому шкоди, але чудово дратували, тож тварюка незграбно поповзла за мною. Добре, що швидкістю він не вирізнявся. Єдина проблема — занадто товста шкіра. А ще — вага. Відвівши його подалі від людей, я спробував укрити його шкіру товстим шаром льоду, щоб хоч трохи стримати. Це подіяло… рівно на пів хвилини. Лід потріскався, і черв розлютився ще більше.

— Я вже біжу, ще хвилинку! — долинуло від входу до замку.

Я озирнувся. До мене біг Октавіус.

«Що він тут забув? І без нього проблем вистачає», — подумав я, намагаючись сконцентрувати залишки сили.

— Я вже тут! — гукнув Октавіус і кинув у черва якусь склянку.

Вона розбилася, випустивши хмару диму, яка враз окупила тварюку. Черв застиг, більше не рухався.

— Що це таке? Що ти в нього кинув?

— Моя нова розробка. Пам’ятаєте, ми говорили про неї з вашою ученицею? Льодове дзеркало зв’язку. Я знайшов спосіб укріпити лід так, щоб він не танув і не бився. Тепер можна запускати розробку. Як вам?

— Октавіус, дружище, я тебе ладен розцілувати! Ти нас врятував.

— Дякую, л’єр-ректор. То ви дозволите мені працювати з вашою ученицею?

— Тепер уже дружиною, — я показав йому браслет. — Тож спитаєш у неї сам.

— Вітаю! У перший же тиждень відхопив собі чарівну леді. Ще й таку талановиту. Щасливчик, — засміявся Октавіус.

Периметр перед академією був порожнім. Лише Анна з Марією та Ігнатус лишилися на місці, все ще боячись поворухнутися. Хоч останні двоє могли в будь-яку мить переміститися, вони залишилися, щоби за потреби підстрахувати. І я був їм за це щиро вдячний.

— Леді Анно, прийміть мої вітання! — зухвало підскочив до неї Октавіус і почав трясти її за руку. Мені це не надто сподобалося.

— З чим вітання? — озвався Ігнатус.

— Та як же! Вони одружилися, — відповів той, ніби це було очевидно.

— Коли це ви встигли? Я ж вас пів години тому залишив у палаці! — здивувався Ігнатус.

— Дехто не чекає десятиліттями, — підколола Марія, глянувши на нього з невинною усмішкою.

— Твоя ідея, так, малявочко?

— Та припини мене так називати. Я взагалі-то твоя королева.

— Мілкота ти неотесана. Тягни папери — будемо розрахунки робити.

Королева ображено тупнула ногою й зникла, а ми тим часом повсідалися прямо на траві. Портал лишати без нагляду не можна — ще щось полізе.

Невдовзі повернулася Енора.

— Всіх студентів, гостей і викладачів евакуйовано. А як ви тут? Що це за тварюка? — кинула погляд на застиглого черва.

— Подарунок від демонів. Сам би він не поліз у портал — не в їхньому стилі.

— Ніколи не бачила таких істот наживо…

Марія повернулася з купою паперів і разом з Ігнатусом взялися щось рахувати. Зовсім мені не зрозуміле. Анну почало хилити на сон.

— Може, перемістимо тебе до батька, поки з порталом не розібралися? — запропонував я.

— І не надійся. Сама я до нього не піду. Розмовлятимеш особисто.

— Добре-добре, льодова королево. Я просто запропонував.

— То як тобі бути одруженим? Я ж знаю, що ти цього не хотів.

— Поки що не знаю… Але тепер є кому гріти мене в холодні ночі.

Вона засміялася:

— Ти ж не мерзнеш. У тебе льодова магія.

— Як і в тебе, — усміхнувся я, обійнявши її і притиснувши до себе.

Тепер я точно знав — ріднішої людини у мене в житті не було.

Бічним зором я помітив якийсь рух з боку академії.

— Еноро, ти вимкнула портал? Захист активний?

— Так, звісно.

— І всіх евакуювали?

— Так.

— Тоді хто це? — я кивнув у бік фігури, що наближалася до нас.

Довго чекати відповіді не довелося — незнайомка зняла капюшон.

— Я принесла вам пиріжечки і термос з чаєм. Хто ж працює на голодний шлунок? А це що за створіння?

До нас прямувала Марта — навіть зараз вона не залишила кухню й вирішила нагодувати всіх, кого могла.

— Марто, що ти тут робиш? Усіх евакуювали!

— Ой, не починайте. Тут я корисніша, ніж десь в прихистку. Ви ж без мене з голоду тут повмираєте. А потім мені що королю казати? — Вона критично глянула на Марію. — Тобі особливо їсти треба. Ще схудла — це вже нікуди не годиться.

— Дякую, Марто, але тут може бути небезпечно, — зауважив я.

— Якщо ви зуміли зупинити оце, — вона кивнула на застиглого черва, — тоді я вже можу бути спокійна. До того ж, у вас тут двоє портальних магів.

— Яким зараз дуже потрібна тиша, а ви відволікаєте, — буркнула Марія. — Але за пиріжок дякую. Я голодна, як вовк.

У повній тиші ми просиділи ще години дві. Анна, знесилена подіями дня, заснула, поклавши голову мені на коліна. Я боявся навіть поворухнутися.

Яким тепер буде моє життя?

Повернутися додому й брати на себе обов’язки батька? Ні, не збирався. Змушувати Анну сидіти в замку посеред льодової пустелі — тим паче. Потрібно буде купити дім. Хоч би для початку тут, в Осці. Анна закінчить навчання — і вже тоді будемо вирішувати, що далі.

А може, вже зараз перенести її речі до мене, в мої кімнати?

Але… чи надовго вони ще будуть моїми?

Закриємо портал — і що тоді? Мене, скоріш за все, звільнять. Не довго я побув ректором. Інакше й бути не може — я ж наразив усіх на небезпеку.

Дивна річ: відколи ми одружилися — Макс зник. Ніби виконав свою задачу. Вже кілька днів не з’являється.

Чи побачу я його ще колись?

Вже скучаю за тим надокучливим звірком.

— Нарешті щось є! — вигукнув Ігнатус. — Ми знаємо, як закрити цей портал.