Розділ 25: Біда не приходить одна

Анна

Ситуація була напружена до краю. Я й гадки не мала, що почую таке від Еріана. Повернення в часі? Що за маячня? Я навіть не знала, що таке взагалі можливе. А раптом він бреше?

І тут ще батько зʼявився — невчасно, як ніколи. Його взагалі не мало тут бути! Який ще наречений? Я не хочу додому. Але й ослухатися не зможу — він вирішує мою долю. Як же мені це набридло…

— Анно, стій! Я кохаю тебе!

Я не помилилась? Він справді це сказав?

Може, ще не все втрачено. Може, я зможу залишитись… із ним.

Я вже зробила крок до Еріана, як раптом земля затремтіла. Вона буквально пішла тріщинами — просто посеред двору.

Портал? Це ж… Це взагалі можливо?

Простір скрутився спіральними колами, які засвітилися і, стабілізувавшись, застигли.

Що тут, дідька лисого, коїться?!

Я злякалася не на жарт — кинулась до Еріана в обійми, хоч і не знала, чим він може допомогти.

І якби цього було мало — на плечі в ректора з’явився дивний звір і заверещав людським голосом:

— Я ж попереджав! Тепер усі задоволені?! Що ви стовбичите, як зачаровані? Ректор ти, чи хто — евакуй студентів!

— У мій кабінет, хутко! — почав метушитися Еріан.

Я досі не до кінця розуміла, що взагалі відбувається. Звідки цей портал? Чому його всі так бояться? Звідти ж ніхто не виходить…

— Ні, ми йдемо додому, — різко втрутився батько.

— Нікуди ви не підете! Порталом зараз користуватися не можна. Анна має залишитись — вона потрібна тут, щоб усе виправити.

— До чого тут моя донька? Що за чортівня тут коїться? — вибухнув батько.

— Це все ваша дурна угода! Через неї все це сталося! — злісно кинув Еріан. — Я одружуюсь з твоєю дочкою!

— А мене не хочете запитати?! — зірвалася я, голос тремтів, а всередині закипала лють.

Вони і далі все вирішують без мене. Наче мене тут і немає. Пусте місце.

— Анно, будь ласка, поговоримо в кабінеті. Зараз потрібно терміново евакуювати всіх. Ми не знаємо, куди веде цей портал.

Ми поспішили до замку, залишивши кілька маячків — про всяк випадок, якщо з порталу хтось вийде. Або щось.

З бальної зали ще лунала музика. Кріан забіг покликати когось із гостей, а ми з батьком і Тероном мовчки рушили до кабінету.

Батько йшов напружений, щелепи були стиснуті, аж скрипіло — розлючений, без сумніву. Терон винувато плентайся ззаду.

Що вони не поділили — незрозуміло. Дорослі люди, а поводяться як підлітки.

Двері до кабінету були зачинені. Ну звісно. Як же інакше — кабінет ректора, між іншим.

Та довго чекати не довелося. Назустріч нам вже поспішав Еріан, а поруч із ним ішли магістр Енора і… Марія, королева Вельмаріну.

Зайшовши в кабінет, я тихенько сіла на стілець у кутку, щоб зайвий раз не відсвічувати.

Знаєте, що цікаво? Я так довго й сильно переживала — через брехню, безкінечні події, навчання, батька… А зараз, коли все випливло на поверхню, відчула полегшення. Вперше за довгий час — справжній спокій.

І саме в цей момент дивне створіння — те саме — раптом з’явилося з нізвідки й стрибнуло мені на коліна. Воно уважно дивилося на присутніх, ніби збирало інформацію.

— Еноро, зв’яжися з чоловіком, — ректор говорив швидко й чітко. — Вам з Ігнатусом потрібно евакуювати студентів якнайшвидше. На жаль, я змушений повідомити — на подвір’ї відкрився стихійний портал.

Магістр охнула, схопила кристал зв’язку й, набираючи координати на ходу, вибігла з кабінету.

— Як це сталося? — спитала королева, хмуро зиркнувши на ректора.

— Боюся, це довга історія. І винен тут я. Після завершення всього — я понесу заслужене покарання.

Вона мовчки кивнула й теж зникла, ймовірно, пішла повідомити чоловікові.

— А тепер, — зірвався голос Люсьєна, — хтось пояснить мені, яким чином у це все втягнута моя донька?

— Я розповім, — озвався Еріан. — Коли ви з моїм батьком, без мого відома, домовилися про цей шлюб, я розізлився. Мені нав’язали вибір, якого я не робив. І щойно мене покликали на посаду ректора, я просто поїхав. Але мій батько… він не приймає відмов. Навіть від сина.

— Я не знав, що все настільки заплутано, — похмуро сказав Люсьєн.

— Він не дав мені вибору. Задіяв наш сімейний артефакт — той, що дозволяє повертатися в часі, щоби досягти “правильного результату”.

А правильним результатом, як на його думку, був наш шлюб із вашою донькою.

— Не розумію, — Люсьєн зиркнув на нього, потім на Терона. — То вимкніть артефакт! У чому проблема?

Я не віддам вам свою дівчинку після того, що ти, — він різко показав пальцем на Терона, — вчудив з нашою родиною.

— У цьому й проблема, — спокійно, але твердо відповів ректор. — Артефакт неможливо вимкнути. Він працює доти, доки не буде досягнуто кінцевої точки. Або ми з нею одружимося — або хтось із нас помре. Смерть теж вирішить проблему, але цей план мені не подобається.  Я довго пручався. Кожного разу відмовлявся — і кожного разу час повертався назад. Це розривало простір. Він ставав тоншим, слабшим. Врешті, наслідком став цей портал. Куди він веде — ніхто не знає.

— Я заперечую! Це все якесь безумство, я відмовляюся брати в цьому участь, — запротестував Люсьєн.

— Може, спитаємо думку дівчини? — нарешті подав розумну думку Терон. Перша адекватна фраза за весь вечір.

— Я б хотіла поговорити з Еріаном. Ви б не могли вийти на хвилинку?

Не без протестів, але батьки все ж вийшли в приймальню. Я глянула на звірятко в себе на колінах.

— Це безрезультатно, — озвався Еріан. — Він і так знає все, що знаю я.

— І прошу зауважити: я його попереджав. А він поводився як бовдур, — вставив звір.

— Максе, зникни. Зараз не до твого задітого его.

Звірятко зітхнуло (так, здається, зітхнуло), зістрибнуло з моїх колін і просто зникло.

Повисло мовчання. Ніхто не наважувався заговорити першим.

— Я хотів би вибачитись. Хоч ти й не знаєш багатьох речей, що відбувалися між нами, але я справді часто поводився як дурень.