Розділ 24: Макс попереджав

У кімнаті тільки почало світати, як я рвучко сів на ліжку. Серце гупало. Де я?.. Світлі стіни, широке ліжко, книжкова шафа на всю стіну.

Фух. Моя кімната. В мене все вийшло.

Сьогодні — день балу. Це значить, я ще встигну все виправити. Якщо, звісно, дізнаюсь, що саме маю виправляти.

— Маааакс! — гукнув я, озираючись. — Я знаю, ти десь тут! З’явися!

— Навіщо? — озвався знайомий, втомлений голос. — Ти ж мене все одно не слухаєш. От розверзнеться земля, полізуть страшні монстри — тоді, може, й почуєш. Хоч цього ти хочеш?

— Ти що, портал десь знайшов? Монстра бачив?

— Ні, але я відчуваю стоншення простору, — нервово крутнувся ласка. Його ніс тіпався, вуха смикались.

— Немає ніякого стихійного порталу, я обіцяю. Більше ніяких повторів. Просто допоможи все виправити.

Я різко встав і потягнувся. Сьогодні все буде інакше.

— О котрій прибуває батько? Коли він учора з’явився?

— В академії буде десь опівдні, — пробурмотів Макс, не відводячи погляду від вікна.

— Добре. Чекаємо.

— Ти що, не повториш учорашні обжиманці з нареченою? — примружився ласка. — А якщо цим все зіпсуєш? Якщо поцілунку не буде?

— А що, дівчат можна цілувати тільки так і більше ніяк? — хмикнув я. — Ні, я не буду її лякати. У мене… інший план.

— Планувальник хрінов, — буркнув Макс. — Через твої “інші плани” ми, між іншим, і опинилися в дупі.

Я вирішив не повторювати вчорашнього тренування, але з Анною варто було поговорити ще до балу.

Зайшовши до їдальні, я помітив її одразу. Сьогодні батьки забрали багатьох студентів до Оски, тому вільних місць було вдосталь. Я взяв тацю й поставив її біля Анни.

— Можна? — спитав я радше з ввічливості, ніж із потреби, бо вже сідав навпроти.

— Тут багато вільних столів. Чому ви сіли саме тут? — збентежено спитала Анна, відводячи погляд і червоніючи.

Чому вона червоніє? Ми ж ще не цілувались. Принаймні вона. Я ж чудово пам’ятаю м’якість її губ. А точно, в нас же було те «побачення» завдяки її батькові.

— Ти моя учениця. Нічого підозрілого. Але нам треба поговорити.

— Обговорити вчорашнє?

Про що там говорити. Сьогоднішнє куди важливіше. Але налякати її — найгірше, що можу зробити.

— Ти не проти прогулятися після сніданку?

— Я вже наїлася. Можемо просто зараз, — відповіла вона з помітною напругою.

Без зволікань — це мені підходить. Залишилося тільки вирішити, з чого почати, аби не злякати. Для себе я вже все вирішив: Анна давно не просто студентка. Вона зачарувала мене ще в Осці, коли ми їхали в одній кареті. А я, впертий йолоп, довго це ігнорував. Лишилося сподіватися, що це взаємно. Після вчорашнього поцілунку я майже впевнений. Але саме «майже» і тривожить.

Погода була вітряною. Не такою, як узимку в Ніваллісі, але для цих країв — доволі прохолодною. Ми дійшли до обриву, я кинув піджак на землю.

— Анно, я мушу тобі дещо сказати. Тільки вислухай. Перед тим, як отримати цю посаду, мій батько знайшов мені наречену.

Вона напружилася. Зрозуміло чому. Але принаймні не втекла.

— І навіщо ви мені це розказуєте?

— Я злякався. Утік сюди. Не хотів, щоб мені нав’язували вибір. А тут зустрів тебе. Ти… чарівна. Кумедна. Розумна. Ти хоч знаєш, яка ти чудова?

— До чого це ви, л’єр ректор?

Невже досі не зрозуміла? Я ж майже прямо зізнався. Вона дивилася на мене збентежено. Так само, як і тоді — під деревом.

Я нахилився і торкнувся її вуст — обережно, ненав’язливо. Вона здригнулася, але не відсторонилась. Я сприйняв це як згоду й поглибив поцілунок.

Ляпас прийшов зненацька. Обпік щоку. Анна рвучко підвелася.

— Стій, Карміелло, — сказав я. Може, тепер дійде. — Я все знаю.

Я не злився, і хотів їй це показати. Але її реакція… жіноча логіка знову все перекрутила.

— Ти знав? Знав, хто я, і мовчав? Тобі подобалося з мене кепкувати?

— І це я винен? Це ти мене обманула! Я чекав, що ти зізнаєшся.

— Та ти граєшся мною, як і мій батько! Наче в мене був вибір! Жінки нічого не вирішують у цьому світі!

— Ти могла сказати мені одразу.

— І що тоді? Відправив би мене додому в ту ж мить? Я тільки-но відчула краплю свободи! А ти все зіпсував!

Ці слова вдарили сильніше, ніж ляпас. Я навіть не задумувався про це. У мене був вибір: я міг перечити батькові, міг учитися, будувати кар’єру. А в неї — або заміж, або коритися. Диплом дав їй шанс, а я… я ще більший дурень, ніж думав. Вона втікла, знову, але зараз її ніхто не викраде, тож я не поспішав.

— Ну що, лямур тужур удався? — з іронією кинув Макс.

— Чому ти мені не сказав? Що я дурень?

— Безліч разів казав. Але ж ти не слухав. До речі, твій татко тут. Ще хочеш із ним зустрітися?

Я поспішав до кабінету як міг, але все одно застав Терона вже в приймальні.

— Асма, чаю, будь ласка. А ти, — я ткнув пальцем у батька, — в кабінет.

— Що ти собі дозволяєш? Я — голова роду! Мав би хоч краплю поваги перед людьми.

Та на повагу в мене вже не лишилось сил. Моє життя летить у прірву — і все через нього.

— Сядь. Ти вже наробив лиха.

— Значить, ми вже мали цю розмову. І що сталося минулого разу?

— Введу тебе в курс коротко. Слухай і не перебивай. Макс, з’явися.

У ту ж мить ласка опинилася на моєму плечі. І як він це робить?

— Це Макс. Не щур — ласка, — випередив я батькову реакцію. — Дух-охоронець нашого роду. І він тут, бо ти активував артефакт, через який у будь-яку мить може тріснути простір і з’явитися стихійний портал. Кудись у океан — і нас затопить. Або на поверхню зірки — і ми згоримо. Або просто в печери до монстрів.

— Я ж не…

— Замовкни. Вимкнути його ти не зможеш — я вже знаю. На твоє щастя, Карміелла тут. І я… одружуся з нею.

Вперше я сказав це вголос. Навіть подумати раніше не дозволяв.

— Але це — мій вибір. А не твоя заслуга.

Я зробив паузу. Він мовчав, але щелепи стиснув так, що було видно — закипає. Мені ж було байдуже.

— А тепер зізнавайся: що ти не поділив з Люсьєном Дювалем? Бо сьогодні ввечері він має викрасти Анну. Прямісінько з академії.