Розділ 23: Чіткий план

Крістофер

Трохи постоявши, охоловши, я вирішив знайти її.

— Я щось зовсім заплутався у твоїх діях. Це теж частина плану? Чи вже ні? — сидів на гілці Макс, звісивши хвоста. А взагалі, ласки хіба лазять по деревах?

— Ні. Все вийшло з-під контролю.

— То чого стоїш? Іди шукай.

— Я саме й ішов, як з’явився ти.

Куди побігла Анна — гадки не мав. Може, повернулася в зал?

Там, попри снігове вбрання, ставало душно. Пари кружляли в танці, студентські компанії жваво обговорювали щось своє, атмосфера була святкова. Батьки не проґавили нагоди завести корисні знайомства — і, з якоїсь причини, чимало з них вважали за честь особисто зі мною поспілкуватися. Ледве вдавалось відкараскатися кількома фразами.

Та от кого я не міг знайти — це Анну. Її одногрупниці були тут усі.

— Ошо, де твоя подруга?

— Анна? Я її давно не бачила, але її шукав офіціант. Може, знайшов, — знизала плечима Оша.

— Який ще офіціант? — роздратовано перепитав я.

— Та он той, з вусиками, — кивнула вона в бік колон.

Ну я йому зараз ті вусики повисмикую. Що він хотів від моєї Анни?

Я підійшов до хлопця, взяв його під лікоть і повів за колони.

— Де Анна Верн? Навіщо ти її шукав?

Офіціант злякано зиркнув на мене, але, впізнавши, хто я, трохи заспокоївся.

— Я… я її шукав, але так і не знайшов. Її тут немає.

— То де ж вона?

— Не знаю. Її батько дуже наполегливо просив покликати.

— Який, до дідька, батько? Він не мав бути на балу.

— Я не знаю. 

Я вже відкрив рота, щоб щось сказати, але в зал буквально влетів мій батько.

Та щоб їх усіх — цих “батьків”…

Я відпустив руку бідолахи й попрямував до Терона.

— Еріан! Він її викрав!

Сенс почутого не вкладалося в голову.

— Хто кого викрав?

— Люсьєн. Забрав твою Карміеллу.

Цього разу вже мені довелося виводити батька з залу.

— Тихіше! А як хтось почує?

— Та яка різниця! Він забрав її порталом, я щойно бачив!

— Але… це ж не має сенсу. Навіщо йому її викрадати? Це ж він сам пропонував це весілля!

— Ем… — замʼявся Терон. — Справа може бути… в мені.

Моє обличчя почало змінювати колір. Такий момент! Щойно я нарешті усвідомив, що хочу бути з Анною. Що ще навіть не встиг з нею нормально поговорити…

— Чому ти завжди все псуєш? Забирайся з Академії, поки я тебе силою не викинув!

— Але, Еріан, дай пояснити…

Та я вже не слухав. Мчав до портальної зали, як тільки міг.

На панелі я набрав координати, спробував пройти… марно. Що?.. Захист. Їхній маєток під магічною охороною. Без запрошення не зайти.

Що тепер? Якщо переміщуся до найближчого міста і доберуся до неї звичайним шляхом — мене можуть не впустити. І взагалі… що сталося? Що такого міг зробити мій батько?

Я спробував вгамувати злість. Знайти Терона — марно, як крізь землю провалився. Артефакт зв’язку — теж мовчить.

Глухий кут.

Зв’язатися з кимось із Дюваль? Не знаю їхніх координат.

Хвилинку… Я ж ректор. У її справі має бути контакт опікуна. Всі особисті дані зберігаються в приймальні.

Я зірвався з місця.

А… Б… В…

Ось: Верн Анна. Контакт опікуна. Вбив у свій артефакт — тишина.

От ідіот. Чому я з нею не поговорив? Якби хоч щось сказав, хоч щось…

Хвилинку. Я ж можу. Треба просто повернутися в часі. Для цього потрібно заснути.

А якщо не прокинуся знову сьогодні?.. Я ж не зробив нічого, що могло б завадити нам.

Бляха. Дурна магія. Дурний артефакт.

Мені зараз був потрібен Макс, тож я попрямував до своєї кімнати — саме там він найчастіше зависав.

— Ти вже повернувся? — озвався він з-за столу. — Ну що, знайшов свою попелюшку? Чи вона втекла й черевичка не лишила?

— Мені не смішно. Люсьєн забрав її додому.

— Що? Так не можна! Чому?! — підстрибнув ласка, ледь не зметнувшись у повітря разом із паперами.

— Мій батько знову псує мені життя. Щось не поділили — а страждати знову мені.

— А я ж казав, слухай Макса: «Не буду одружуватись», «Просто студентка»…

— Бо я хотів зробити свій вибір. А не той, що мені нав’язали всі навколо!

— Дурень ти. Далі свого носа не бачиш.

— В мене є план, як усе повернути.

— Ну давай, здивуй.

— Я зараз піду й відрахую Анну з університету. За брехню. Скажу, що видавала себе не за ту, ким є. Це ж правда — вона ніяка не Анна Верн. А потім… прокинуся знову сьогодні, і…

— Ні! Не продовжуй навіть! — Макс аж підвівся. — Ти що, бляха, зовсім мене не слухав? Ти вже й так випробував долю занадто часто. Якщо портал з’явиться, він може …

— Так, я знаю! Будь-якого наступного переносу. Але це не якась примха. Анну треба повернути.

— Вона жива. То поверни її як нормальна людина, без ігор із часом. Я, як твій охоронець, забороняю тобі це.

— Слухай сюди, крисо. Не я вмикав цю штуковину. Але раз уже вона активна — я скористаюсь нею. Я поверну Анну. І більше ніколи не доведеться нічого виправляти.

— Еріан, прошу…

Та я вже не слухав.

Вперше в житті я вирішив сам. Попри всі перепони, я все виправлю.

Першим ділом я попрямував у бальну залу. Я знав, хто мені потрібен.

— Оша, ходімо зі мною.

— Щось сталося, льєр ректор?

— Ти мені потрібна. Йдемо, — відрізав я без зайвих пояснень. Тепер мені була потрібна моя секретарка.

— Леді Асма, на хвилинку. Я розумію, що зараз свято, але це терміново.

— Звісно, льєр ректор.

Ми йшли довгим коридором до мого кабінету в повному мовчанні. Я обдумував план.

Увійшовши, я відсунув стілець для секретарки.

— Леді Асма, прошу задокументувати все, що тут відбувається.

Оша дивилась на мене тривожно, ніби вже встигла щось зробити не так.

— Ви підтверджуєте, що ви — Оша Онімея і перебували в дружніх стосунках з Анною Верн?

— Так, льєр ректор. Ми живемо в одному наметі. Щось сталося? Вона жива?

— Жива. То ви можете підтвердити, що ця дівчина вступила до Академії під вигаданим іменем?