Розділ 22: Бал

Збентеження, нерозуміння — усе вирувало в моїй голові. Але тіло досі пам’ятало його доторки.

І найстрашніше — мені це подобалося.

Я не з боязких дівчат. Звикла слухати себе, довіряти власним відчуттям. Але зараз я розгубилася.

З одного боку — це було приємно. Відчувати себе бажаною, живою.

А з іншого…

А якщо він поводиться так не тільки зі мною?

А якщо дізнається, хто я, і відішле додому?

А якщо це взаємно, але він не захоче, щоб його дружина навчалася?

А якщо не стане моїм наставником?

Чому стільки «якщо»?

Я остаточно заплуталася.

Чому в цьому жорстокому до жінок світі вся влада вибору — в чоловіків?

Народися я хлопцем — ніхто б не змусив мене одружуватися.

Думки крутились, як у вирі. Я навіть не помітила, як дійшла до намету. І тут мене різко осяяло — чому так тихо? Де всі?
Єдина дівчина вибігла з намету з розчіскою в руках і кудись поспішила.

— А де всі? — запитала я навздогін.

— Ректор виділив нам аудиторії на першому поверсі. Сказав зібратися — всі вже там!

О, це він завбачливо продумав.

Тільки вчора я ще не уявляла, як ми зможемо зібратися в цих умовах.

Все ж таки… який він уважний.

Схопивши свій одяг, я помчала. Шукати довго не довелося — сміх, крики і чиїсь суперечки вели мене прямо до цілі.

Ошу я знайшла у другому кабінеті — вона вже майже була готова.

Обрала чарівну сіру сукню, яка чудово пасувала до її волосся. А саме волосся, яке зазвичай стирчало в різні боки, немов жило власним життям, цього разу було зібране в охайну дульку й прикрашене напівбусинами.

— Анна! Чому ти ще не готова? Де ти була? — вигукнула вона.

— На тренуванні. Сукня в тебе — просто чудо.

— Я знаю. І так хвилююся! Він, мабуть, уже тут. А раптом він мені не сподобається? Може, в нього бородавка на носі…

— У принца Дейлана немає ніякої бородавки. Я… ну, майже впевнена, — запевнила я, намагаючись стримати посмішку. — Як твоя зачіска так тримається?

— О, це ще один секрет моєї бабусі. Я й тобі змащу. Правда, змивати дуже важко — але то вже дрібниці!

Спільними зусиллями дівчачої команди на збори пішло дві години — і нарешті всі були готові. Чомусь хвилювання дівчат передалося й мені. Чого його перейматися? Настав час іти до бальної зали.

Ми всією компанією красунь вирушили на святкування.

Зайшовши в залу, подих перехопило не лише в мене. Я й уявити не могла, що маги ілюзій здатні на таке. Ми потрапили до справжнього льодового палацу, де все блищало, переливалося й мерехтіло. А під самою стелею відбувалося справжнє диво — північне сяйво у всій своїй красі. За все життя я бачила його лише двічі — й то, на хвилиночку, виросла на самісінькій півночі. Що вже казати про дівчат — їхні обличчя світилися щирим шоком і захватом.

— Це просто неймовірно… — видихнула Оша, яка, здавалося, весь цей час і справді не дихала.

По краях зали стояли кришталеві столики з закусками та напоями у чудернацьких довгих бокалах.

А з-під стелі на наші голови сипалися дрібні сніжинки. Я зловила одну на долоню — й у захваті розсміялася. Зовсім як справжні, але не холодні. Мить — і сніжинка просто зникла.

На імпровізовану сцену вийшла магістр Енора і легенько постукала по бокалу. Музиканти в ту ж мить припинили грати — в залі запанувала тиша очікування.

— Вітаю шановних батьків та наших студентів на щорічному Першому Балу, — почала вона, її голос лунав впевнено і водночас святково. — Цей вечір покликаний не лише привітати наших першокурсників, а й показати їхнім батькам, у якій дружній атмосфері навчатимуться їхні діти. А зараз я з радістю надаю слово нашому новому ректору, для якого цей рік також перший. Майстру льодової магії — Еріану Сноу.

Під оплески залу на сцену вийшов ректор. Стрункий, стриманий, у класично-світлому мантійному вбранні з крижаним візерунком. І мені здалося — він затримав на мені погляд на пів секунди довше. А може, просто здалося.

— Дякую за честь, яка мені випала, — почав ректор спокійно, але з відчутною харизмою. — Що може бути важливішим, ніж навчати наступне покоління, передавати свої знання та досвід?

Він зробив коротку паузу, обвів поглядом залу.

— Сьогодні я дізнався про ще одну честь — відкрити бал першим танцем. Тож залишилося лише обрати партнерку.

У залі пройшов легкий гул зацікавлення.

— Так склалося, що вже під час першого вимірювання сили мені пощастило знайти ученицю, якій я зможу передати свої знання не дарма. Тож я хотів би запросити на танець свою особисту ученицю — Анну.

От і на.

Сотні поглядів у залі почали гарячково шукати ту саму щасливицю — тобто мене. А я тим часом впала в цілковитий ступор.

Ректор швидко спустився зі сцени, і всі чемно поступалися йому дорогою. Він упевнено підійшов до мене й, схилившись трохи ближче, тихо сказав:

— Зробиш мені честь? Бо люди вже починають шепотітися.

Згадавши про правила пристойності, я поспішно присіла в реверансі й вклала руку в його.

Залунала музика знайомого танцю, і ми закружляли по залі. До нас поступово приєднувалися інші пари.

— То он що ви робили зранку? Передавали досвід і поглиблені знання? — прошепотіла я з ледь помітною усмішкою.

— Можна й так сказати. Але ж ти не зупинила моїх намагань?

Слушне питання.

Бо мені подобалося? Бо я хотіла продовження?

Але я ж приїхала до Академії не для цього. Я маю здобути незалежність. Маю!

— Мовчиш? — Еріан підвів брову. — Бо знаєш відповідь.

Його рука сповзла трохи нижче по моїй спині, ніж дозволяє танцювальний етикет. Я завмерла. На щастя, музика стихла.

Він чемно вклонився.

— Дякую за танець, леді Анно.

Та відпочити мені не дали. До нас підійшов чоловік, який здався мені… смутно знайомим.

— Доброго вечора, Анно. Я так радий із вами познайомитися, — він усміхнувся і вклонився, чим явно знервував Еріана.

— Не роби цього, — коротко кинув ректор і спробував відвести чоловіка від мене, але той і не думав іти.