Розділ 21: Батько

Еріан:

Дідько, і що це було? Нормальна, адекватна дівчина вже б тікала світ за очі. Але «нормальна» — це точно не про Анну. Замість того щоб знітитися, злякатися чи втекти, вона почала мені щось пред’являти! Я навіть не знав, що їй відповісти.

У кабінеті на мене чекав Макс. Куди ж без цієї всесущої куниці.

— Ну що, як успіхи?

— В процесі, — буркнув я.

— Обмануй себе  скільки хочеш — я все бачив. Твої потуги виглядали жалюгідно.

— Неправда. Я все робив… добре?

— Продовжуй у тому ж дусі. Ти подобаєшся дівчині, збагни це нарешті. І вона тобі подобається.

— Вона мені не пара.

— Ага, не ідеально підходить до твоєї магії, не вродлива, не кумедна — ну просто кошмар. І звісно, не подобається тобі. Та ти тільки й говориш: Анна те, Анна се!

— Бо ти тільки про неї і питаєш! Все, зникни.

— Я-то зникну. А ось твій батько — ні. І він вже тут.

Що? Якого дідька? Що він тут забув?

— Не дивися так на мене. Він буде тут за хвилину.

Я тільки встиг сісти за стіл, як двері прочинилися, і в кабінет заглянула Асма.

— До вас відвідувач. Представився вашим батьком.

Відступати було нікуди. Та я і так на своїй території.

— Нехай зайде. І… зроби нам чаю, будь ласка.

Двері відчинилися — і зайшов він. Терон Сноу.

Моя впевненість в ту ж мить полетіла шкереберть. Йому важко було протистояти, занадто… багато в ньому було сили. Але тут я головний. Це моя територія. Треба просто не забути про це.

— Привіт, сину. Як поживаєш? — приязно промовив він, ніби нічого не сталося.

— Будемо вдавати, що ти не намагаєшся зруйнувати моє життя? І не тільки моє?

Злість піднімалася в мені хвилею, шукаючи вихід. Як можна так сидіти і посміхатися після всього, що він накоїв?

— Про що ти? Я завжди бажав тобі тільки найкращого, — відповів він спокійно, навіть з ноткою здивування.

— Але це моє життя. Ти не лишив мені вибору. Відключи артефакт.

— І навіщо мені це робити, коли я такий близький до цілі? — Його очі блиснули. — Ти злишся, отже, припущу, що мій план працює.

— О, може тому, що щоразу, коли я повертаюся в часі, посеред академії може  виникнути стихійний портал? Який веде хто зна куди?

Батько насупився.

— Що ти маєш на увазі?

— Макс, з’явись. Поговори з творцем проблеми.

Ласку двічі просити не треба було. Макс з’явився одразу.

— Це ще хто такий? — з огидою скривився Терон. — Що за щур облізлий?

— А я бачу, це у вас сімейне, — невдоволено буркнув Макс.

— Артефакт часу — дуже нестабільна штука! — почав Макс повчальним тоном. — Кожне повернення робить простір тоншим. І може статися прорив. Духи-захисники з’являються тільки в моменти небезпеки! А він не слухається, не хоче одружитися — і не хоче врятувати нас усіх!

Під кінець промови голосок ласки став тоншим і писклявим, а сам він вдарив лапкою по столу.

— Ей! — обурився я. — Не я це все заварив! І не хочу я одружуватись, розгрібаючи чиїсь косяки!

— Та вона ж тобі подобається! — не вгамовувався Макс. — Справа дрібна: пропозиція, весілля з квіточками, хепі-енд…

— Значить, все-таки подобається, — посміхнувся батько, навіть не намагаючись приховати задоволення від почутого.

— Ти хоч розумієш, що накоїв?! — я вже не стримувався. — Відключи цей довбаний артефакт!

— Та я не знаю, як це зробити, — знизав плечима батько.

— Тоді якого дідька ти взагалі його використовував, якщо не знаєш?!

— Не сваріться! — втрутився Макс. — Ви що, не розумієте? Іншого виходу немає! Потрібно зробити те, що хоче артефакт!

— Знаєте що? — я зірвався. — От і одружуйтеся на Анні вдвох!

— Хто така Анна? — здивувався батько.

— Та його наречена! — пояснив Макс, злегка підстрибнувши.

— Його наречену звати Карміелла, — насупився Терон.

— Вона приїхала сюди під ім’ям Анна Верн, щоб я її не впізнав! — злість стискала мені груди. — Але як можна не впізнати ці кучерики і оленячі очі?!

— То ти таки її пам’ятаєш, — батько не переставав посміхатися. — Мабуть, це була ідея Люсьєна. От хитрюга старий…

— Але він не сказав їй, що знає. І грається, як кіт! — вставив Макс, скрутившись клубком.

— А от це вже не ваше діло! — я глянув на них обох. — Це мною тут всі намагаються маніпулювати! І вона, і її батько, і ви двоє!

— Синку, ти мій єдиний спадкоємець. Я завжди все робив для твого блага…

— Не продовжуй, — перебив я, стискаючи кулаки. — Ти робив так, як тобі хотілося. І всі навколо також. Ти дресував мене, як щеня. Ліпив, що хотів. Але цього разу ти перегнув. Я принципово не зроблю так, як хочеш ти. І живіть з цим, як знаєте. Навіть якщо з того порталу полізуть гидкі тварюки — я принаймні знатиму, хто в цьому винен.

— Як скажеш, синку, — спокійно мовив батько. — Я приїхав поговорити з твоєю нареченою. Так вже й бути, не видам їй, що ти все знаєш. Це ваше… молоде діло.

Він вийшов. Як завжди — залишив по собі гіркий присмак.

Наче мене знову обіграли. Тепер — у мою власну гру.