Розділ 20: Новий план

Еріан

— Яка муха тебе вкусила? — налетів на мене Макс одразу після того, як Анна втекла. — То шарахаєшся від неї, то пальці облизуєш. В тебе що, роздвоєння особистості.

— А чого це ти на мене кричиш? Ти ж сам хотів, щоб я діяв. Може, я передумав.

— І що, тепер одружишся з нею?

— Не спіши з одруженням, — криво посміхнувся я. — Але, можливо, я б хотів трохи краще дізнатися крихітку Анну.

— І що змінилося?

— Та яка нормальна дівчина взагалі так стогне від їжі? Мені довелося вийти хвилин на двадцять, щоб заспокоїтись.

Макс хмикнув.

— Не дуже схоже на високі почуття.

— Вона постійно мені трапляється. Просто неможливо, як я раніше планував, уникати її. Тож у мене новий план.

— Ану, давай, послухаю.

— Дозволю нашому спілкуванню прогресувати. Швидко. Я нічого не порушу, все буде в межах правил. Просто говоритиму з нею так часто і з таким напором, що наша невинна маленька дівчинка сама втече.

Макс мовчки слухав, покачуючи головою.

— Ну ти й бовдур. А якщо не втече? Що тоді?

— Тоді я покажу їй себе без прикрас. Весь комплект. Вона точно передумає.

Макс зітхнув. Йому явно дістався дуже впертий екземпляр.

Анна
Наметове містечко метушилося, а я, після всіх своїх переживань, не одразу зрозуміла, що коїться.

Сукні привезли.

Це виглядало… дивно. Намети, казанки, пилюка — і серед усього цього дівчата в пишних сукнях, що вертілися одна перед одною, хвалилися. Така собі балаганна підготовка до балу.

Я не уявляю, як тут можна зібратися нормально. У мене вдома було трюмо, велике дзеркало, , косметика на всі випадки життя. А тут… хіба що вуглиною очі підвести?

У наметі вже була Оша. Коли я зайшла, вона миттєво підняла голову й засвітилася усмішкою.

— Нарешті ти повернулася! Ну, розповідай — як пройшло?

— Нормально, — знизала я плечима. — Татко просто не прийшов. Написав, що в нього справи. Завтра його, на щастя, теж не буде.

— Ну й справи… І що, ви просто сиділи вдвох?

— Ми просто повечеряли й повернулися, — буркнула я.

— Ооо, то це було перше побачення?

— Не кажи дурниць, — різко обірвала я її. — Ми просто вечеряли.

— Угу… просто вдвох… у гарному ресторані? Анна, в мене все давно вирішено, дай хоч за тебе порадіти!

Я стомлено видихнула. Не те щоб мені хотілося це обговорювати, але Оша ж не відчепиться.

— Немає за що радіти. Але якщо між нами щось і буде — ти дізнаєшся першою. Обіцяю.

— Ну і добре! — швидко задоволено кивнула вона. — То що, дивитимешся сукню?

Ну звісно, дивитимуся. Сукні — моя слабкість. Як і взуття. Його я, до речі, замовила дві пари — бо не була впевнена, яке краще підійде.

І рукавички, і навіть білизну — все до найменшої дрібниці. Ну що, я не можу себе порадувати?

Ось вона — моя красуня. Срібляста мерехтлива тканина, така ніжна й холодна на дотик. Цього разу хотілося чогось, що нагадає про дім. Вся пишна спідниця вишита дрібними камінцями, які переливаються, немов сніг у морозний день.

Як же хочеться побачити себе в ній…

Але не сьогодні. Не хочу бруднити низ у цій багнюці. Просто обережно розкладу, аби не пом’ялась до завтра.

— Завтра на бал разом із послом приїде мій наречений, — видала Оша між іншим, наче мова про погоду.

Я зависла. Повільно повернула до неї голову.

— Ти справді його ніколи не бачила?

— Ні. Навіть не уявляю, як він виглядає.

— Якщо чесно… я теж. Але за ним тут половина дівчат впадає. Особливо веймони.

Оша лише скривилась, але я вже набрала оберти.

— Йому навіть відбір наречених проводили, але щось там не склалося. Тож будь обережна. Я знаю цих хижачок. У них очі блищать, щойно бачать красунчика з титулом. Тільки озирнутись не встигнеш — уже кігті в спині.

Зранку до академії почали з’їжджатися батьки студентів. На такий випадок навіть скасували ранкове тренування. Тим, хто мав супровід родича, дозволили відвідати Оску — багато хто скористався цією можливістю. Але до мене це, звісно, не стосувалося. Ніхто сьогодні до мене не приїде. Ошу ж забрали ще з самого ранку, не давши навіть поснідати.

Тож я сиділа сама в майже порожній їдальні й байдуже колупалася в мисці з рагу.

— Сонечко, невже тітка Марта розучилася готувати? Чи щось тебе турбує? — запитала Марта, підходячи ближче.

— Вибач, Марто. Все смачно, як завжди. Просто трохи сумно, що до мене ніхто не приїде.

Я злукавила. Насправді я не засмутилася, що батько не з’явиться. Навпаки — навіть з полегшенням видихнула. Але думки крутилися навколо того, що сталося вчора ввечері.

Саме в цей момент до їдальні зайшов ректор. Поглядом окинув кількох студентів, що лишилися, і рушив до свого столу. Я втупилася в тарілку, намагаючись не перетнутися з ним поглядом. Ще трохи поколупавши рагу, я вже хотіла йти, але почула, як мене окликнули:

— Анно, в тебе на сьогодні немає жодних планів? — звернувся до мене ректор.

— Ви ж і так знаєте, що до мене ніхто не приїде, — відповіла я.

— Тоді, може, влаштуємо тренування? Те, яке вчора пропустили.

Як йому вдається робити вигляд, ніби нічого не сталося? Це не чоловік, а крижина.

— Гаразд. О котрій мені підійти? — спитала я, не зовсім розуміючи, куди саме. Портал сьогодні працює тільки на прийом гостей.

— Тренувальні аудиторії вже відремонтовані. Зустрінемось там через годину.

— Добре, льєре ректор, — відповіла я, намагаючись заспокоїти калатаюче серце.

Через годину я вже була у формі, з заплетеною косою, і чекала під аудиторією. Еріан трохи запізнився — ішов, закочуючи рукави напіврозстебнутої сорочки, яка й без того ідеально окреслювала всі м’язи. Хіба законно взагалі так одягатися? Він підійшов занадто близько.

— Ну що, ти готова?

Його постать нависала наді мною — різниця в зрості між нами була відчутна. Я щоразу поруч із ним почувалася якоюсь зовсім малою. Здавалося, він міг спокійно захистити від усього світу.