Розділ 19: Підстава від татка

Дідько, що це я сьогодні влаштувала на занятті?.. Вечір видався надто емоційним. Я така виснажена, що ладна заснути просто тут, на місці.

Чому з цим чоловіком завжди складно? Спочатку налякав мене до чортиків, коли раптом вирішив кудись переміститися порталом. А потім… Моє серце ледь не вистрибнуло, коли ми опинилися за якихось десяток кілометрів від мого дому! Я вже була впевнена — мене викрито. І ці його натяки на знайомство з батьком… Та я й гадки не маю, як він збирається тут з’явитися!

І хто мене дьоргав розвіяти той довбаний стілець?.. Я досі відчуваю місце, де його долоня торкнулася мене. Чому це мене так схвилювало? Бути зв’язаною в його обіймах…

Щоки горіли багрянцем, доки я йшла до нашого намету.

— В найдрібніших подробицях. Я чекаю, — одразу з порогу напала на мене Оша.

— Ми просто займалися, — знизала плечима я.

— Майже повірила, подруго. Але твої щоки палають, як стиглі помідори. А очі блищать… Додавай.

— Там і справді нічого особливого. А щоки — від морозу. Ми ж були в Льодових Горах.

— І як тобі сподобалося? — не здавалася вона.

— Я дечому навчилася, — спробувала згорнути розмову я.

Ну чому вона причепилася? І без того не можу забути його свіжий запах… Ми були так близько один до одного…

— Ну добре. Нам мають принести каталоги — я домовилася, — змінила тему Оша.

— Які каталоги?

— Пора замовляти сукні на бал. В чому ти збираєшся йти?

— О, сукні я люблю, — я аж ожила.

Наступні три дні пролетіли, ніби в тумані. І, чесно кажучи, вибір сукні був найменшою з проблем. Щодня я гризлася від нервів — батько, схоже, серйозно зібрався заявитися в академію і все мені зіпсувати.

Еріан не виявляв до мене особливого інтересу й не виділяв серед студентів. Ми ще двічі переносилися в Льодові Гори, і мій щит із кожним разом ставав міцнішим. Але хитрощам ректора можна було тільки позаздрити — без застосування сили, самою лише хитрістю, він знову й знову збивав мене з пантелику й перемагав.

На ранкових тренуваннях я й далі пасла задніх. Але, як не дивно, ставала витривалішою.

А от інші предмети давалися не так просто. Особливо виводили з себе загальні дисципліни на кшталт історії чи етикету. Так, мені — дочці графа — важко дається етикет. Що за дурня? Просто його викладає ну дуже неприємна особа. Прибирається до кожної дрібниці, але тільки якщо ти дівчина. Хлопці, в її очах, — еталон виховання і взірець льєрської вишуканості. Одразу видно — одинока стара діва з купою претензій до життя.

Історію, навпаки, веде поважний льєр. От тільки бубонить він так монотонно, що хочеться заснути вже на першій хвилині, а не слухати про конфлікт між людьми, демонами й народом Шу. До того ж подає історію з такої позиції, ніби всі навколо — агресори, а бідні веймони тільки й мріяли про мир та злагоду.

Декілька разів я навіть сперечалася з ним. Бо чудово знаю, як Нівалійці відстояли свої землі у двохсотлітній війні — і точно не завдяки безмежній допомозі Вельмаріна чи веймонів. Їх тоді й близько не було. Вони якраз відвойовували кордони з Лагосом, демонічним королівством, а перед тим — дружно відтиснули корінних жителів Шу в найпекельніший, випалений сонцем пустельний клапоть землі.

Єдине, що кожного ранку мотивувало вставати з ліжка й якось переживати день — це їжа. Я ніколи не вважала себе гурманкою й до їжі ставилася як до базової потреби. Але Марта, місцева куховарка… Вона творить справжню магію. Її страви — це вже не сніданки, а натхнення. А її пироги… За них, чесно, можна й убити.

Та сьогодні навіть шматок не лізе до горла — сталося непоправне.

Ранкове тренування минало як завжди. З мене зійшло сім потів, і я мріяла лише про душ. Але ректор підловив мене саме в момент втечі.

— Ваш батько написав мені листа, — спокійно повідомив він.

О ні. Навіщо? Що він йому наговорив? Невже зізнався?

— Льєр Люсьєн Верн був дуже вдячний за честь, яку отримала його донька, — вів далі ректор. — За те, що доля привела її, тобто тебе, під моє наставництво. Він уже прибув до Окави і хоче зустрітися в ресторані. Я заберу тебе о сьомій.

Якого біса він собі думає?

Невже батько не розуміє, що ставить під загрозу всі мої старання? Чого він домагається.

Не подобається мені ця ідея з рестораном, ой як не подобається. Але діватися нікуди — і о сьомій я вже чекала ректора біля парапету.

До Окави екіпаж віз нас у повному мовчанні. Я навіть погляду боялася підняти на Еріана. Напруга була така, що я ладна була просто зараз зізнатися йому, хто я насправді, аби тільки не жити в цьому постійному стресі.

Карета зупинилася біля затишного місця в самому центрі міста з видом на фонтан. На вивісці золотими літерами красувалося: «Жирний фазан».

Дивна назва для ресторану. Але виглядав він справді вишукано.

— Тут роблять найкращу печеню в королівстві. Фазан — їхня фірмова страва, пальчики оближеш, — прокоментував Еріан.

Я лише кивнула. Батька ніде не було видно, тож нас одразу провели до столика.

Підійшов офіціант.

— Вітаю вас у найкращому закладі півдня. Бажаєте щось порадити?

— Ні, думаю, ми візьмемо пляшку Лагоського вина і три порції страви від шефа, — спокійно відповів Еріан.

Офіціант кивнув і пішов, а я не знала, куди подіти очі.

— Ти нервуєш. Мені не здалося? — озвався Еріан.

— Так… З татом ніколи не знаєш, чого чекати, — відповіла я.

— Не хвилюйся. Я ніколи не суджу людей за їхніх батьків. Мене більше цікавлять їхні власні вчинки, — відказав він розслаблено, відкинувшись на спинку крісла.

Ось хто справді не хвилюється. І чого б йому? Це ж не він когось обманює.

Паршиво. От просто паршиво я себе почуваю. Чим краще я пізнаю Еріана, тим менше впевнена, що чиню правильно. Він не заслужив на весь цей обман.

Саме в цю мить до нас підійшов офіціант і передав Еріану записку.

Той пробіг її очима, нахмурився, зіжмакав папірець і заховав до кишені.

— Дуже шкода, але в твого батька з’явилися нагальні справи, і йому довелося терміново повернутися в Нівалліс. На завтрашньому балу він теж не буде.