Розділ 16: Тренування та травми

Анна

Та що ж це таке? Ще зранку я була впевнена, що ні за що не погоджуся, щоб моїм наставником став Еріан. Маю триматися від нього подалі — і на це є безліч причин.

По-перше, він може мене впізнати. І що тоді? Вижене під зад назад у Нівалліс.

А ще — він мене відволікає. Як тільки льєр ректор опиняється поруч, серце починає калатати, як навіжене. Ну чому він такий… заворожуюче гарний? За що мені ця кара?

Якби він погодився на наш шлюб, можливо, у моєму житті було б кохання? Ха. Кого я обманюю. Яке кохання, якщо він утік, щойно почув про весілля? Та ще й, скоріш за все, жінок у нього вдосталь… Чомусь ця думка мені абсолютно не подобається.

І що тепер? Тепер я йду в свою палатку після того, як сказала йому «так». Чим я взагалі думала? Тепер він проводитиме зі мною індивідуальні заняття тричі на тиждень. Скільки часу я ще зможу берегти свою таємницю?

— Анна, ну що? Що ти йому сказала? — підбігла Оша, вже охайна й причепурена.

— Моїм наставником буде льєр ректор.

— Я так і знала! — запищала вона, вся світилася від захвату.

— Та чого ти радієш? Наче в мене був вибір. Ти взагалі бачила Октавіуса? Він навіть не намагався мене переконати. Йому пробірки й експерименти важливіші.

— Твоя правда… Бррр, як згадаю його експеримент із моїм волоссям.

— А вони в тебе справді з води?

— Звісно, ні! — закотила очі Оша. — З нього роблять найлегші й найміцніші захисні сорочки для наших воїнів. Тільки цссс, бо ще раз причепиться.

Я уявила, як Октавіус Прескот носиться по академії з ножицями за Ошею — і не втрималась, тихо хихикнула.

— Смішно їй! — надулась Оша. — Все, не дам тобі завтра своїх жувальних цукерочок. Побачимо, як ти витримаєш.

— Ей! Це ж нечесно! Ти жорстока! — засміялася я.

Зранку я знову затрималась, але на щастя ми з Ошею таки встигли прибігти раніше, ніж Еріан з’явився на тренування.

Не знаю, чи настане день, коли я зможу пробігти це кляте коло навколо академії й не виплюнути при цьому власні легені. А це ж лише розминка. Сьогодні ректор не давав нам жодної поблажки. Якщо з кожним днем ставатиме важче, я навіть не впевнена, скільки протримаюся.

Та мої думки крутилися не тільки навколо цього. Вчора я отримала листа від батька. Виявляється, вже наприкінці першого тижня в академії відбудеться щорічний День батьківства. І на його честь — бал. З’їдуться родичі всіх студентів з усіх кінців Співдружності Семи Королівств.

Люба доню,

Маю повідомити тобі радісну новину. Наприкінці цього тижня чекай мене в гості. На День батьківства я буду присутній на балу.

Сподіваюся почути якісь втішні новини про тебе й Еріана. Пам’ятай, доню, цей союз дуже важливий для нашої родини. Ми дуже на тебе розраховуємо.

Цілую, тато

Ну і як мені тепер думати про щось інше? А якщо Еріан впізнає мого батька? Якщо вони з ним знайомі, а наші родини справді мають спільні інтереси, то все — моє прикриття летить коту під хвіст.

І якого біса ще й сьогодні ввечері — моє перше індивідуальне заняття з наставником? Чому все навалюється одночасно?

Я так заглибилась у думки, що не помітила, як під час стрибків підвернула ногу.

— Ай!

— Анно? Що сталося? — запитав ректор, зупиняючи тренування.

— Схоже, я підвернула ногу, лієре Ректор, — скривилась я, спираючись на Ошу.

— Я допоможу їй дійти до цілителя, — озвалася Оша.

— Ви дійдете?

— Так, звісно, — запевнила я.

— Ну добре. Чого зупинилися? Продовжуємо, — кинув Еріан і, наче нічого не сталося, повернувся до тренування.

Та вже за кілька кроків я зрозуміла: травма серйозніша, ніж здавалося. Ми з Ошею далеко не дійдемо.

— От дідько… — прошепотіла я, коли почула голос Еріана:

— Тридцять віджимань — і на сьогодні вільні.

Я не встигла навіть озирнутися, як сильні руки підхопили мене з землі, легко, мов пушинку. Від несподіванки я вчепилася в плечі… і тільки тоді усвідомила, що це він.

— Що ви робите, льєр ректор? — прошепотіла я, розгублено дивлячись йому в очі.

— А на що схоже? Оша, ти вільна. Я сам віднесу травмовану студентку, — сухо відповів він, не зупиняючись.

Я вперше була так близько до нього. Яке там близько — я фактично висіла на ньому, притиснута до грудей, що рухались у ритмі спокійного, врівноваженого дихання.

Його парфум… Хвоя, свіже дерево й щось холодне, як морозне повітря у Ніваллісі. Я заплющила очі й на мить уявила, що вдома.

До лазарету ми дісталися швидко.

— Фрезія? Ти тут? — гукнув він.

— Так, хвилинку, зараз вийду, — озвався голос з-за ширми.

Він обережно опустив мене на ліжко, а сам, присівши поруч, виявився майже на одному рівні з моїм обличчям. Його погляд вп’явся в мене — пильний, мовби вивчає, шукає щось невидиме.

Я завмерла. Він щось підозрює?

Його руки неспішно опустилися до моєї ноги. Теплі долоні — впевнені й уважні. Він торкнувся щиколотки.

— Тут болить?

Я ковтнула і лише кивнула. Його пальці розв’язали шнурівку. Обережно зняв черевик — так дбайливо, що це тільки посилило напругу. Моє серце гупало, здавалося, на весь лазарет. Невже він не чує?

— Що тут у нас? — почула я голос Фрезії.

— Маю першу травмовану студентку на посаді ректора, — відповів він з ледь помітною посмішкою. — Не я, якщо що. Анна.

— Добре, то йдіть вже, льєр ректор, далі ми самі.

Він кивнув і вийшов. Я перевела подих. Дідько, хтось, відкрийте вікно… Я зараз задихнуся.

— Лодижку вивихнула. А от з твоїм пульсом… — Фрезія підняла брову. — Ти що, сюди бігла? Хоча як би ти бігла з такою ногою…

Вона замовкла. Вочевидь, зрозуміла. Посміхнулася — і добре, що нічого не сказала. Бо я вже ладна була провалитися крізь землю.

А попереду ще дві лекції… І, чорт забирай, індивідуальне заняття.

— Дати щось від болю у м’язах? — запитала турботливо.