Розділ 15: Та що не так?

— Ну що, догрався, бовдур? Ніхто не слухає Макса. Буде лихо. Кожен поворот часового артефакту наближає щось погане!

— Не гунди над вухом. Що сталося?

— Що сталося?! Нового дня не сталося! А все через тебе, ідіота.

— Значить, сьогодні знову перший навчальний день? Ну що ж, зроблю інакше.

— Не допускай повторів дня, — тон Макса став надривно-панічним. — Я тебе дуже прошу: одружися на ній, наробіть діточок, живіть собі довго й щасливо…

— Замовкни. Ще раз почую про весілля — зроблю з тебе шапку.

Макс образився й зник. Ну і на краще.

Сьогодні я вичекав лишніх п’ять хвилин, щоб дівчата встигли добігти, і не довелося карати всю групу.

— Стали рівно в одну шеренгу.

На диво, мене послухались. Ну, майже. Але виглядало чомусь вже краще, ніж моє учора.

— Коло навколо академії і розминка. Побігли!

Що сказати — цього разу вони витримали навантаження краще. Під кінець кола жодна розмальована дівиця не намагалась убити мене поглядом. Ще кілька вправ на гнучкість — і я відпустив усіх митися.

Лишилось виправити помилку.

— Анна, можна на хвилинку?

Кілька баришень, особливо зацікавлених у моїй персоні, одразу кинули на неї розлючені погляди. Начебто це не я її покликав, а вона сама влізла в мої обійми. От дурепи.

— Ти подумала над моїм питанням?

— Ем… так. Я би хотіла вчитися в магістра Октавіуса.

Знаю, проходили… але не сьогодні, маленька.

— Я не можу цього допустити. Він проводить небезпечні досліди. Я — єдиний, хто має льодову магію та може тобі допомогти. Тому це не обговорюється. Я буду твоїм наставником.

Анна злякано втягнула голову в плечі. Он воно що… я таки перегнув учора. Налякав. Ну, в мене буде час виправитися.

— Побачимося завтра на індивідуальному занятті, Анно.

— До зустрічі, льєр-ректоре.

Ну от, тепер усе стане на свої місця.

Я з чистою совістю та спокійним серцем вирушив на заняття до старших курсів. Цього разу, знаючи, що мене чекає, я впевнено зайшов до аудиторії четвертого курсу бойового факультету.

Так, усі інші факультети в академії мали лише три курси. Але не бойовий. У ньому — чотири. Та потрапляли туди лише найсильніші й найрозумніші. І деякі вже встигли зловити зірку.

Зайшовши до аудиторії, я не став одразу читати лекцію. Просто обперся спиною об трибуну й почав спостерігати.

Щасливчиків, що дісталися четвертого курсу, було всього п’ятнадцять. Зустріли мене з підозрою й недовірою. В їхніх очах я був надто молодим для посади ректора, ще й чужинець. Вони ще не знали, як зі мною поводитися — перевіряли межі.

Один із них — особливо зарозумілий — навіть не повернувся в мій бік, сидів спиною, розвалившись на стільці.

Я недовго думаючи створив льодову гірку від його парти до дошки — і легенько його підштовхнув.

Той кумедно скотився вниз, неквапливо підвівся, поплескав себе по одязі, ніби стріпуючи пил.

— Який цікавий спосіб, льєр-ректоре.

— Як ваше ім’я, студенте?

— Алан Рей.

— І що ж такого захопливого ви щойно розповідали товаришам? Може, й мені буде цікаво.

— О, я згадував, який смачнючий сидр варить мій дідусь.

— Я знайомий з магістром Доріаном Реєм. При нагоді передам йому, як ви хвалили його сидр. Який, наскільки пригадую, мав дозрівати мінімум до жовтня.

Алан трохи зблід. Так я і думав — підколоти його вдалося.

— Ну що ж, якщо більше ніхто не хоче нічим поділитися, тоді приступимо.

Це заняття, як і два наступні, пройшло бездоганно. Тож, завершивши всі справи раніше, ніж очікував, я вирішив відпочити.

Взяв келих вина, сів на чудовому балкончику, що виходив зі спальні, й просто насолоджувався вечірньою прохолодою.

Прямо на перилах з’явилася ласка і, осудливо похитавши головою, пробурмотіла:

— Сидить, п’є вино… дурень. Що ти вже встиг наробити, поки мене не було?

— Жив своє життя. А ти де пропадав?

— Намагався дізнатися, що станеться, якщо ти й далі гратимешся з часом.

— Я ні з чим не граюся. Ти ж знаєш, по чиїй милості це все сталося.

— Знаю-знаю. Татко дуже хоче онуків і вирішив тебе «легенько» підштовхнути. Ідіотська була ідея. Тепер грань між світами тоншає, і в будь-який момент просто тут, в академії, може утворитися портал.

— Куди? — спокійно спитав я, не надто вірячи в ці казки. Наша родина використовувала цей артефакт не одне покоління.

— Куди завгодно. Пощастить, якщо в якийсь нормальний світ. А якщо полізуть монстри?

— Ну що ти за песиміст. Які ще монстри?

— Еріан, послухай мене нарешті! Ти граєшся з дуже тонкими матеріями. Одружуйся.

— Та скільки можна?! Я ж сказав: не збираюся одружуватись на першій-ліпшій, тільки б вам із татком краще спалося. В нашій родині віками використовували цей артефакт!

— Не так, як ти, — тихо, але наполегливо вставив Макс.

— Що ти маєш на увазі?

— Твої предки використовували артефакт, щоб щось виправити, когось врятувати, встигнути на подію, яка змінила долю. А ти… повертаєшся в часі раз за разом. Без кінця.

— Шукай інший спосіб усе це припинити. Я одружуватися не…

— …не збираєшся. Я чув. Нам усім кінець.

— Так, ти мені на нерви дієш. Я спати. Я все виправив — Анна моя підопічна. Радій, пухнастику.

Ніч видалась ще та. Довго не міг заснути — думки лізли в голову, заважаючи спокою. А що як Макс має рацію? Стихійний портал посеред академії — дуже не хотілося б. Свого часу через необережність портальних магів було знищено не один світ. Про яких тільки монстрів не ходили чутки… Половині з них я б точно не повірив. Ну серйозно — дракони? Та не буває такого. Або літаючі бутерброди-людожери — взагалі маячня.

Але сон усе одно не йшов. Уява наполегливо підсовувала образ величезного бутерброда з копченою ковбаскою. Аж їсти захотілося.

Довелося вставати й нишком пробиратися на кухню. Та там горіло світло.

— Октавіус? — здивовано підняв брову. — Що ти тут робиш посеред ночі?

— Мабуть, те саме, що й ти. Прийшов перекусити. Вечір видався невдалим. Експеримент вийшов з-під контролю, вся лабораторія в отруйному димі — ледь провітрив. Ні, не дивись так, ніхто не постраждав.