Розділ 14: Обрала іншого

Еріан

Щойно Анна зачинила за собою двері, як Макс зʼявився посеред столу й уперся в мене своїми блискучими очиськами.

— Ти нащо дівчинку ледь до інфаркту не довів?

— Не розумію, про що ти.

— Та вона від страху собі бозна-що напридумувала! Ти що, не бачив її переляканих очей? Навіщо ти з нею граєшся? Скажи вже, що знаєш, хто вона така — і все.

— Іще чого. Нехай краще боїться. Я не уникав зустрічі, не сказав нічого поганого. Все, що вона собі накрутила — її проблеми.

Хоча самому було не надто приємно бачити, до якого жаху я її довів. Ці великі, майже оленячі очі…

— Ти ходиш по дуже тонкому лезу. Згадаєш мої слова.

— Максе, не нуди. Я ж тобі казав: я не збираюсь одружуватись.

Останнім часом прокидатися для мене — суцільний стрес. Ви мене не зрозумієте, бо вам ніколи не доводилося проживати один і той самий день знову й знову. Щоранку я не знаю — настав ранок нового дня, чи клятий артефакт вирішив, що потрібно спробувати ще раз. Ще одна спроба прожити цей день інакше.

Зовні наче й живеш собі життя. Але вибору насправді нема.

— Прокинувся? — пробурмотів Макс. — Хоч учора й перегнув, але сьогодні новий день. Радій.

— Хвилиночку… А ти що, все пам’ятатимеш, якщо день почнеться знову? — я зиркнув на нього спідлоба.

— Звісно. Я ж твій дух-охоронець. Я знаю все, що з тобою відбувається.

Ну чудово. Тобто ще й бурчання цього пухнастого коментатора посилиться, якщо я десь накосячу.

Зібравшись, я рушив на своє перше викладання в житті.

У часи служби я тренував бійців — це мені знайомо. Але тепер це не загартовані солдати. Це — діти. З різних родин, у різному фізичному стані. А мені потрібно зробити з них… бійців.

Вийшовши на тренувальне поле, я побачив сонних, розгублених студентів. Ні про який стрій чи хоч якусь згуртованість — і мови не йшло.

Деякі особи жіночої статі так намарафетилися, що їм би в бордель, а не в академію.

В певний період мого життя я, бувало, навідувався в такі місця, і там була одна веймон — з лисячими вушками, руденька, гнучка… Так ось, одна зі студенток у всій своїй «красі» ну дуже її нагадувала.

— Мда, схоже, вчорашня твоя показуха тобі фанаток прибавила, — хіхікнув Макс, скоса поглядаючи на згадану “лисячку”.

— І без пухнастих, бачу.

Ну що ж, будемо розбиратися.

— Студенти, рівняйсь! — скомандував я.

Вони незграбно стали в якусь криву подобу шеренги.

— Ні, так діло не піде, — махнув я рукою, і за спинами студентів виросли шипи. Тоненькі, майже декоративні, піддвигаючи нерівний стрій. Стрій одразу випрямився.

— Так то краще.

Саме в цей момент до нас підбігли декілька дівчат, і Анна — серед них.

— Вибачте, льєр-ректоре, за запізнення, — випалила вона, переводячи подих.

— Не вибачаю, — сухо відповів я. — Два кола навколо академії для всіх — через вас, любі леді.

У відповідь почулося скиглення, злісні погляди, але я одразу пресік це на корені:

— Ще раз хтось зітхне — кола буде три.

— Так, льєр-ректоре! — пролунав хором майже одностайний голос.

Студенти побігли. Ну, як побігли… Десь пів кола бігли, далі — хто шкутильгаючи, хто майже повзком. Нічого, я ще зроблю з них чемпіонів.

Щоб не втрачати час, я пробігся разом із ними ці два кола — й одразу ж перейшов до своєї звичної розминки.

Кожен майстер знає, як важливо повністю контролювати м’язи: на цьому рівні магія твориться відпрацьованими роками напівзмахами. Ти не завжди навіть усвідомлюєш, як і що робиш — все йде автоматично.

Я вже давно закінчив свою розминку, коли перші студенти почали доповзати назад.

Щось ентузіазм на лицях фанаток підстих, та й косметика добряче розмазалася.

— На сьогодні досить, бо ще не доживете мені до завтра. В душ і на заняття. Вільні.

А я мав ще одну незакінчену справу.

— Анна, на два слова.

Вона кинула швидкий погляд на подружку й пошкандибала в мою сторону.

— Ти подумала над моєю пропозицією?

— Ем… так. Я би хотіла вчитися в магістра Октавіуса.

На мить щось всередині мене стиснулося. Частина зраділа — чим менше ми з нею бачитимемось, тим краще. Для мене, принаймні. Але інша частина… не хотіла її віддавати. Особливо в лапи Октавіуса.

Я зробив глибокий вдих, подумав ще кілька секунд і вирішив, що так буде краще.

— Добре. Я передам йому документи.

— Бувайте, льєр-ректоре.

Вона пішла. А я… чомусь стояв розгублений, не знаючи, що тепер робити.

— От бовдур. Ну і що ти накоїв? — запитав Макс, стрибаючи по траві. — Виправ, поки є час.

— Вона сама так вирішила. Немає чого виправляти.

— Не слухаєш духа — буде біда.

— Ой, зникни, будь ласка.

Перший день занять пройшов надто швидко. Знайомства, лекції, демонстрація сили надто балакучим студентам… і ось уже вечір. А я так і не віддав папери Анни Октавіусу. Весь день ця думка сиділа в голові й свердлила зсередини. Треба покінчити з цим.

— Не роби цього, Еріан. Це не правильно.

— Що тут неправильного? Я просто рахуюсь з її думкою.

Я застав Октавіуса Прескота в його підвальній лабораторії. Той зосереджено щось вливав по колбах, поки з однієї не попер жовтий, їдкий дим.

— От зараза… де я прорахувався?

Дим усе валив і валив, підбираючись до мене, тож я, недовго думаючи, заморозив його разом з колбою. Над нею полетіли жовті сніжинки й осіли на стіл.

— Ну от, тепер усе переписувати… — засмутився він.

— Краще було б задихнутись? — здивувався я.

— Ні-ні, це моя вина, я щось наплутав у розрахунках. Ви щось хотіли?

— Так. Анна Верн обрала тебе наставником. Вітаю.

Октавіус неймовірно зрадів — наче йому подарували цукерку під ялинку. Або рідкісний фоліант. Хто зна, що він більше любить.

— Яка гарна новина! Скільки ми з нею всього зробимо… — Очі магістра блищали в передчутті.

— Тільки без каліцтв.

— За кого ви мене всі приймаєте?

На душі було кепсько. Сам не знаю чому. Та ну точно не через Анну. Не дуже я й хотів її вчити.