Розділ 13: Наставник

Після обіду почали з’їжджатися старші курси, а ми байдикували, розлігшись під розлогим деревцем. Сонце вже не пекло, легкий вітерець ворушив траву, і я вперше за тижні почала згадувати, що таке відпочинок.

Оша, як виявилося, знала тут всіх і все. І поки я просто дивилась на новеньких, вона видавала коментарі з точністю до назв родоводів.

— Оця, з чорним хвостом — це Альбіна, — кивнула вона на високу веймон з хвостиком як в якоїсь пантери. — Вона керує тваринами. Торік на змаганнях між академіями сама одна перемогла цілу команду демонів. Викликала рій шершнів. Демони в паніці, а вона стоїть — спокійна, як скеля.

— Звідки ти це знаєш?

— Моя сестра, Міаза, торік закінчила академію. Все розповідала.

— А це що за золота карета? — я здивовано витягнула шию, бо карета реально в’їхала просто на територію академії. 

— О, це королева Вельмаріну. Вона на другому курсі. Портальна магія.

— Портальна? Ого… У нас у королівстві таких взагалі немає. Портал — то ж диво! Я сюди їхала два тижні, всі сідниці відбила. А так — хоп, і ти на місці.

— Класна штука, ага. Кажуть, вона цього року точно пройде у збірну академії.

— Ти весь час згадуєш якісь ігри. Що це таке взагалі?

Оша здивовано витріщилась:

— Анна… ти з якої глушини?

— З північної, просто я жила дуже закрито.

— Магічний турнір між шістьма найкращими академіями Співдружності. Це ж головна подія року! Спочатку жеребкуванням формують три пари. Переможці пар — у півфінал. Там кожна команда змагається з кожною, а у фінал виходять дві з найвищими балами. Це не просто змагання — це шоу! Там і стадіони повні, і трансляції, і ставки роблять! Всі Сім Королівств Співдружністі дивиться!

— А переможці що отримують?

— Славу, контракти, престиж, іноді — місце в королівській гвардії або підбір наставників. Це справжній трамплін. Ну і бонус — всі тобою захоплюються.

— Хм… І ти хочеш брати участь?

— Аякже! — усміхнулась вона. — Але не цього року. Поки що просто дивимось. А от ти, Карміелло Дюваль… — вона глянула на мене з прищуром. — У тебе явно є талант. В тебе ж восьмий рівень. Спробуй себе на відборі.

— Побачимо, — пробурмотіла я. 
Тим часом із золотої карети вилізла дівчина з величезними очима та довгим чорним волоссям. Вона була вдягнена у щось дивне: неймовірно коротку — ну, не знаю — чи то сукню, чи то сорочку, підпоясану шкіряним шнуром. І штани. Так, штани! Хіба дівчата носять штани не на заняттях?

Але виглядало… ефектно. Дуже.

За нею з карети з’явився молодий чоловік — усміхнений, розкутий, весь час про щось жартував. Він легко обійняв дівчину за талію, ніжно притиснув до себе і поцілував. Просто там. Посеред вулиці. У всіх на очах!

У мене мало очі на лоба не вилізли.

— Вони що, зовсім?! — прошепотіла я.

— Анно, ти що, поцілунків ніколи не бачила? — усміхнулась Оша.

— Посеред вулиці — ні, — чесно зізналась я.

— Та це ж нормально. Це король Крістофер і королева Марія. Вони нещодавно одружились. Добре ж, що у них такі стосунки… От би й мені з чоловіком було справжнє кохання, — зітхнула вона мрійливо.

Я кілька разів кліпнула.

— Тобто… одружені? Це її чоловік? Він — король?

— Ну а з ким ще цілуватиметься посеред академії королева? — Оша глянула на мене, як на не надто тямущу. — Теж мені. Як скажеш щось.

— То це і є король Вельмаріну?

Я зовсім не очікувала колись побачити короля. Тим більше — такого. Не в тронному залі, не під час офіційного візиту, а тут. У дворі академії. І ще й… поводиться він, як закоханий хлопчисько.

Тим часом Марія легенько штовхнула його в плече. Крістофер зробив ображене обличчя, але вона лише розсміялася й поцілувала його ще раз. Потім махнула рукою, попрощалась і побігла до компанії студентів.

Я мовчала, спостерігаючи за цим, а думки в голові літали безладно.

Король Ніваллісу — ось він який: холодний, мов крижана статуя, завжди серйозний, ніколи не посміхається. Має п’ять дружин і лише одного сина. Він не те що цілуватися… дихати на людях, здається, не дозволяє собі зайвого. А цей… Крістофер… та він зовсім інший.

Побачене справило на мене сильне враження. Я почала розуміти: цей світ — не зовсім такий, як мені здавалося.

Повернулися до намету ми вже пізно. І хоч спати хотілося неймовірно, думка про жорсткий спальник не викликала жодного ентузіазму. Краще вже лежати під деревом і розглядати всіх довкола — знайомі обличчя, нові студенти, старшокурсники… Академія нарешті оживала.

Та спокій тривав недовго — мене перехопила магістр Енора.

— От ти де, Анна. Тебе викликає ректор.

Усе всередині в мені стиснулося. Наче хтось увіпхнув льодинку просто під ребра.

— Що? Навіщо? — вирвалося в мене, хоч я й намагалася не панікувати.

Навіщо він мене викликає?

А раптом… дізнався, хто я? І хоче вигнати?

Може, щось трапилося вдома? А раптом… я таки не пройшла? Камінь помилився, і мене зараз виженуть?

Мене від паніки трохи трясло.

— Ти так і будеш стояти? Чи вже підеш? — нетерпляче підняла брову Енора.

— Так, так, зараз… А ви не знаєте, чому він мене викликає? — я намагалася, щоб голос не тремтів.

— Ректор мені не звітує. Йди вже.

Оша, що йшла позаду, одразу все зрозуміла по моєму обличчю.

— Хочеш, я з тобою піду? — м’яко запитала вона.

Я похитала головою.

— Ні, я впораюся.

Може.

Ноги слухались погано. Я спотикалась на сходах, відчуваючи, як підкошуються коліна. Дихати було важко, серце калатало десь у горлі. З кожним кроком страх тільки набирав сили.

Сходи на другий поверх скінчилися надто швидко.

І ось я вже стояла перед дверима його кабінету.

Я піднесла руку, щоб постукати… і завмерла.

Дихай, Анно. Вдих… видих. Ти не давала жодного приводу для виключення.

Стук у двері заповнив гнітючу тишу.

— Заходьте, — пролунав хриплуватий, упевнений голос ректора.

— Ви мене кликали, льєр ректор?

Ноги здавалися такими важкими, що я ледь переступила поріг.