Розділ 12: Легка розминка

Анна

Виспатися як слід мені так і не вдалося. Без подушки, на сирій землі, в цьому незручному спальнику — романтика дикої природи, блін. Всю ніч дзижчала якась нав’язлива комаха, рука затекла, шия ниє. А ще — я так і не наважилася йти в той туалет. Замість того — посеред ночі блукала в кущах, подряпала всі ноги, а гілкою порвала улюблену піжаму.

Прекрасний початок нового життя.

І тут — о сьомій ранку — не пролунав, а вгризся в мозок якийсь моторошний звук. То був гудок. Або сирена. Або звук з пекла.

— Що це? — зпросоння ніяк не могла второпати я.

— Може, звук підйому? — пробурмотіла Оша, вже підводячись.

— І цим нас щОранку збираються будити?! Це не академія, це тортури!

— Так, студенти! — пролунав зовні голос декана. — П’ять хвилин на збори! Форма — спортивна!

Що? Які ще п’ять хвилин?!

Мені щоб тільки волосся заплести — двадцять потрібно! А де душ? А чашечка кави, нарешті?!

Оша, звісно, вже за хвилину була повністю одягнена, заплітала косу стрічкою. А я сиділа в паніці й не могла згадати, куди поділа спортивну форму.

Як взагалі можна щось загубити в наметі розміром два на три метри?!

Нарешті натягнувши форму, я спробувала заплести дві косички. Не те щоб я добре це вміла. Вдома мене завжди заплітали інші, а я сама — хіба що найпростіші коси, та й ті виходять кривувато.

Але якимось дивом — інакше це не назвеш — я встигла за п’ять хвилин.

Волосся Оші — то щось із розряду магічного дива. Хоч вона й заплела його туго, воно все одно вибивалося з коси та розвивалося, ніби плавало під водою.

— Я вже подумую відрізати своє волосся, щоб не морочитися з цим щоранку, — пожалілася я, намагаючись приручити пасмо, що вперто випадало з-під резинки.

— У мене не вийде. Навіть якби я захотіла.

— Чому?

— Довжина і колір волосся в нас залежать від магічного рівня. У королівській родині не дарма волосся синє: чим воно довше і яскравіше, тим сильніша німфа. Коли мій рівень зростає, росте й волосся. Навіть якщо я його зголю — воно виросте за кілька хвилин.

— Ого… Навіть не знаю, це круто чи жахливо.

Прокидаємось, сонні мухи! — підбадьорювала нас мігера Енора. Саме так я про себе вже й почала її кликати. — Коло навколо академії для розминки! І не скорочуємо, я все бачу!

Чи бігала я коли-небудь у своєму житті? Якщо марафон по магазинах рахується — то так, звісно. Але вже за п’ять хвилин мені нестерпно почало колоти в боці, і я всерйоз замислилась над тим, чи не симулювати непритомність.

У нашому курсі було 34 особи. Із них лише одинадцять дівчат. Я бігла десь останньою.

І тут раптово всі почали зупинятись.

— Що сталося? — спитала я в Оші, яка теж пригальмувала.

— Якби ми знали, що тут такі гарячі викладачі, німф в академії було б значно більше, — відповіла вона, збивши мене з пантелику.

Що ще за… Я продерлась через натовп і завмерла.

На самому краю обриву, з довгою палицею в руках, тренувався Еріан. Він рухався впевнено, зосереджено, точно знаючи, що робить. Вітер час від часу розкидав пасма його скуйовдженого волосся, а оголений торс одразу впадав у вічі. М’язи на руках і животі напружувалися в ритмі рухів, а краплини поту виблискували на сонці, підкреслюючи кожен вигин тіла.

Я не могла відірвати погляду. Одна крапля скотилася від ключиці вниз, повільно спустилась між кубиками пресу й зникла за ...

Зупинись. Негайно. Це просто твій викладач… просто ректор…

Наче відчувши наші погляди, Еріан обернувся. Спокійно, без поспіху. Його постава була пряма, погляд — уважний. Він сперся на палицю, а кутики губ злегка піднялися в ледь помітній посмішці.

Його очі ковзнули по натовпу. І здалося, що зупинилися на мені.

Я завмерла. Серце пропустило удар, а дихання збилося. Здавалося, погоядом він пронизував наскрізь.

Я швидко відвела очі, відчувши, як щоки починають палати. Із моєю льодовою магією це взагалі мало б бути фізично неможливо.

— Анно, з тобою все гаразд? — стурбовано спитала Оша.

— Та так. Просто жарко. Все ще не звикну до вашого клімату, — пробурмотіла я, намагаючись виглядати хоч трохи гідно. Хоч трохи. Та я сама собі не вірю.

— Що вирячилися? Ніколи тренувань не бачили? — пролунало грізно. — Беріть приклад із ректора — і бігом закінчувати маршрут! — проревіла Енора.

Натовп неохоче рушив далі, а кілька дівчат ледь не перечепились через власні ноги, не в силах відірвати погляду від кубиків мого… нареченого.

Стоп. Якого ще нареченого? Він утік. Він мені ніхто. Навіть якщо… навіть якщо дуже хочеться провести рукою по тих м’язах.

Дідько, Анно! Які ще м’язи? Ти сюди вчитись приїхала, а не на гарячих викладачів задивлятись. Тримай дистанцію.

Добряче відставши, я добігла назад уже тоді, коли всі інші розминались.

Це ще не все? Та скільки можна! Де вони беруть сили?!

— Що за тюхтії мені дісталися? — не вгамовувалась Енора. — Бойова магія вимагає сили тіла, духу і внутрішнього стрижня! Можливо, декому пора додому?

Що за жінка… Я цього просто не витримаю. У неї що — емпатію видалили ще в дитинстві?