Розділ 11: Нарада

Я звик тримати себе в формі ще з часів служби в королівському гарнізоні. Після академії не покинув звички щоранкових тренувань. Завтра вже почнуться заняття, а я й так досхочу набайдикував. У дорозі м’язи зовсім розслабились, тож я спустився до складу, взяв Бо —  бойову палицю — і вийшов до обриву.

Холодні бризки приємно моросили, свіже повітря приносило зі собою спогади про дім. Я завжди носив із собою охолоджувальний артефакт, але навіть він не міг замінити справжній мороз. Як же я скучив за снігом.

Після розминки тіло добряче розігрілося. Сорочка почала заважати — прилипала до тіла, мов удавка, стримувала рухи. Терпець урвався: я зняв її й закинув кудись у бік. Тепер бойовий танок з палицею йшов легше. Я відчував, як піт стікає напруженими м’язами, що вже почали нити після тривалої перерви.

— Ну і шоу ти влаштував, браво, — пролунав хрипкуватий голос Макса.

— Про що це ти? — здивовано озирнувся я, спостерігаючи, як хвилі розбиваються об берег.

— Якщо ти вирішив зачарувати свою наречену — то молодець. Але навіщо було влаштовувати цей гарячий стриптиз для всіх?

Я різко обернувся. Недалеко від мене стояла група першокурсників бойового факультету. Розпатлані, спітнілі, вони витріщалися на мене з таким захопленням, ніби побачили легенду. Схоже, магістр Енора не стала чекати початку занять і вже сьогодні взялася ганяти молодняк.

Серед них стояла й Анна. Мені стало цікаво, як вона відреагувала на побачене. Обличчя її розчервонілося, погляд ковзав кудись убік. То від втоми? Чи, може, через мою неперевершеність?

— Що вирячилися? Ніколи тренувань не бачили? — пролунало грізно. — Беріть приклад із ректора — і бігом закінчувати маршрут! — проревіла Енора.

Ніхто не заперечив. Всі кинулися далі, але кілька дівчат, озираючись, ледь не спіткнулися.

Після обіду я мав нараду з деканами — потрібно було вирішити питання щодо найбільш талановитих учнів. Наставників отримували тільки найкращі, і цього року нам неймовірно пощастило: таких було аж дев’ятеро. Це тішило не лише тому, що академія випустить сильних випускників, а й через те, що шанси виграти Магічний турнір серед академій суттєво зростали.

Ці ігри надзвичайно важливі — саме там ми привертаємо увагу інвесторів. А без них… без них академія просто не зможе існувати.

— Ну що, панове, розгляньмо наших самородків, — розпочав я. — Перший — Рамір Ескарго. Повітряна стихія. Це, Еноро, для твоєї колекції.

— Так, я вже до нього придивилась. Трішки пухкенький, але це я швидко виправлю, — всміхнулася вона, хижо примруживши очі.

— Далі — Шая Огніс. Вогняна здібність. Твоя підопічна, Анало. Вона демониця.

— Я знайома з її матір’ю, — кивнула Анала. — В її силі сумніватися не доводиться.

— Ніхто й не сумнівається. 
Далі — Мелісана Веймон. Цілителька. Її візьме Фрея. Аврелій Тайрінський — здібності до ілюзій.

— О, це чудово, — озвався Октавіус Прескот, мій перший помічник.

— Тільки пам’ятай: без каліцтв.

— Та за кого ви мене маєте? — обурився він, удавано ображено.

— Просто, Октавіусе, ми наслухались про твої… експерименти, — зауважив я сухо.

— Далі: Роель та Аврора Талазар — брат і сестра. Обоє мають здібності до рослинної магії. Не підкажете, хто зараз викладає цей напрям?

— Леді Ліана Аспійська, — озвалась Енора.

— Октавіусе, передай інформацію своїй підопічній.

— Зроблю.

— І, нарешті, в нас є справжній скарб — німфа Оша Онімея. У штаті наставників німф немає. Хто її візьме?

— Я запрошу свою колишню ученицю. Вона працює в столиці. Якщо Оша отримає дозвіл на користування порталом, наставник у неї буде, — відповіла Енора.

— Це інформація для внутрішнього користування. Сподіваюсь, далі цих стін вона не вийде. Оша — принцеса. Її прислали до нас, аби вона краще пізнала нашу культуру… і познайомилась із майбутнім чоловіком.

— Політичний шлюб, — кивнула Енора, — хто наречений?

— Саме так. Її наречений — принц Дейлан.

Це не надто здивувало викладачів — серед аристократії такі шлюби не рідкість. Принцеса, політичний союз, магія — усе як завжди.

І ось настав вирішальний момент. Я ще міг передумати. Міг не брати наставництво над Анною.

— Не смій. І все одно не вийде, — прошепотів Макс, з’явившись нізвідки. — Хоча… роби як знаєш. Прокидатимешся цим днем, аж поки не перестанеш робити дурниці.

Щоб тебе… Про це я не подумав. Виходить, вибору мені не лишили.

— І ще одна дівчина, — озвався я, зібравши залишки рішучості. — Анна Верн. Восьмий рівень льодової магії.

— Ого! — пожвавішав Октавіус Прескот. — Це щастя яке! Щось я не пам’ятаю такого прізвища серед своїх. Хвилинку… ви що, втихаря її собі зарахували? Без мого відома?! Це зловживання посадою!

— Заспокойтесь, Октавіусе. Її наставником буду я. У вашу колекцію Анна не потрапить, — холодно відповів я.

— І чому ж така вибірковість?

— Бо тільки я з присутніх володію льодовою магією, — відрізав я.

Питань більше не було. Нарада закінчилася, всі розійшлися, а я залишився в кабінеті з характеристикою Анни на руках.

— Що ти витріщаєшся на той листок? Дірку прогледиш, — пролунало з купи паперів. Макс згорнувся клубком просто посеред столу.

— Задоволений? Шматок шерсті…

— Я твій дух-захисник. Май повагу. Чим менше ти лажатимеш, тим довше ми всі проживемо без біди. А краще — одружися вже.

— Замовкни. Знову про біду? Скільки можна?

— Я не знаю, скільки разів тобі ще повторювати, але якщо я з’явився — значить, щось справді недобре наближається, — затято бурмотів пухнастий дух, мов зіпсований програвач.

— До речі, а тебе хтось, крім мене, бачить чи чує?

— Не знаю. Я ж нікому, окрім тебе, не показуюсь. Може, й побачить… а може, й ні.

— Що ж мені з тобою робити? — зітхнув я, відклавши характеристику. — Поговорю з нею завтра.

— Я б на твоєму місці не відтягував, — знову заговорив клубок.

— І чому це?

— Пам’ятаєш правила? Ти зараз ігноруєш зустріч. Не поговориш сьогодні — завтра не настане.