Розділ 10: Балакучий дух

Прямо переді мною, просто з повітря, матеріалізувалась… біла, смішна тваринка. Вона глянула на мене очима-бусинками й піднялась на задні лапки, чемно вклонившись.

— Ти хто? — не втримався я від сміху.

— Отакої… Дожився. Я — дух-захисник родини Сноу. На що ще схоже?

— Ти — захисник? — я скептично оглянув створіння з лапками, розміром з булочку. — У тебе хоч кігті є? Та ти сантиметрів двадцять у висоту. Можеш у мене в кишені жити.

— Ой, бідненький я нещасний! — театрально застогнав дух. — Що за екземпляр недолугий мені дістався… Ти взагалі щось знаєш про духів-охоронців, чи Сноу зовсім забули свою історію?

— Я взагалі ніколи не чув про жодних духів. Особливо про білих… пацюків.

— Я — ласка! — обурено верескнув дух. — І краще тобі з таким не жартувати.

— Гаразд, вибач, Ласко. Давай почнемо з початку. Навіщо ти з’явився і чого лізеш у моє життя? — я поставив найбільш логічне питання в цій абсурдній ситуації.

— Тому що тобі загрожує небезпека. І я маю тебе захистити, — урочисто відповів він, смішно поворушивши вусиками.

— І від кого ти мене зібрався захищати? Я — ректор Академії, а не солдат на передовій.

— Цього я не знаю. Але точно щось пов’язане з артефактом часу. Тобі якомога швидше потрібно його вимкнути.

— Тоді тобі до мого батька. Він його запустив — хай і вимикає.

— Ти не розумієш. Воно так не працює. Щоби артефакт зупинився, ти маєш виконати поставлену задачу. А саме — одружитися з однією доволі симпатичною особою.

— Ні. Іди до батька й шукайте інший вихід.

— Що значить — “ні”? Так не можна! Іншого виходу немає. Якщо ти цього не зробиш — станеться щось жахливе.

— Це не моя проблема. Я не запускав артефакт. Анна — моя студентка і тільки. Я не заводжу інтрижок на роботі.

— Хто говорить про інтрижки? Ми говоримо про шлюб!

— Ні. Або ти закриваєш цю тему, або йди звідси куди хочеш. На всі чотири сторони.

— Еріане, я не можу. Я прив’язаний до тебе. І не зникну, поки ти не виконаєш свою задачу. А краще зроби це швидше — з часом жарти погані.

— Як тебе звати, ласка?

— Максімільяній-Август Третій. Але можеш просто Макс.

— Так от, Максе. Запам’ятай: я переїхав сюди, щоб втекти від батькових інтриг. А він мене і тут дістав. Можеш захищати мене скільки завгодно, але зі своїми “пророцтвами” і порадами — не лізь. Зрозуміло?

— Ну і екземпляр мені дістався, — втомлено похитала головою ласка.

— Ти там не бурчи, а краще підкажи мені. Ти ж знаєш, що саме мій татко намудрував? Які правила я маю не порушити, щоб знов і знов не прокидатися в один і той самий день?

— Там усе стандартно. Ніяких конкретних правил немає. Ти просто не маєш пручатися розвитку подій. Якщо робиш щось, що заважає вашому возз’єднанню — доведеться виправляти помилки заново.

— А як я можу це обійти?

— Ніяк. Я не допомагатиму тобі. Не гніви долю. Змирися — і всім нам буде щастя.

— Тобто, якщо я з нею не зустрінуся. Звісно, не спеціально. Просто так вийде… Це буде по правилах?

— Я не відповім, — буркнув Макс і показово вийшов у вітальню, помахавши хвостиком.

— Тобто це так?

І тиша. Ну і помічник мені дістався.

Спочатку мені сон псували лимонні шпалери. Тепер ще й з’явилася ласка.

Я щось колись чув про духів-охоронців. Переважно в легендах — під час важких війн або в переломні моменти міжродових інтриг. Їх описували як величних істот: барси, ведмеді, пантери… А тут — ласка. Біла, кумедна, двадцятисантиметрова. Всесвіт, певно, має непогане почуття гумору.

Я ж хотів лише одного — сам керувати своїм життям.

Макс тим часом розвалився на дивані й так гучно хропів, що вікна дрижали. Схоже, йому було абсолютно байдуже на мої духовні та професійні муки. Тож спав я цієї ночі всього кілька годин.

На моє превелике щастя, прокинувся на світанку. І це був справді новий день. Під вікнами вже стояли намети — бойовики першого курсу облаштовували табір.

Що ж, я вдихнув на повні груди. За правилами, які встановив мій батько, вчора я нічого не порушив.

Поки що.

Привіт, любий читачу!

Ось і промайнули вже 10 розділів — а здається, ніби тільки вчора я сіла писати перший. Ця історія пишеться напрочуд легко, і все завдяки вам. Я відчуваю вашу підтримку, і це надихає.

Сподіваюся, вам цікаво слідкувати за розвитком подій. А ще… я лишаю у тексті невеличкі пасхалки — натяки на сцени, образи чи ідеї з моїх улюблених фентезі-книг. Пропоную зіграти у гру: якщо помітите щось знайоме — обов’язково напишіть про це в коментарях!

Після завершення книги я відкрию всі ці маленькі таємниці 😉

З любов’ю,

ваша Рина Арчер