Розділ 9: Чути голоси

Еріан

З самого ранку в мене була співбесіда. На жаль, мій попередник так і не встиг знайти гідну заміну декану людської магії. Він також увійшов до новоутвореної Ради Дванадцяти — нового органу, покликаного допомогти молодому королю в управлінні королівством.

Вакансія — хоч і приваблива, та знайти достойного кандидата виявилося нелегко. Остання надія — Октавіус Прескот. Експресивний і дещо ексцентричний, він здобув славу завдяки своїй пристрасті до магічних експериментів. Його майже вмовили погодитися, тож я сподівався, що наша розмова пройде успішно, і я нарешті закрию цю проблему.

Коли у двері постукали, я вже був на межі нервового зриву. Та разом із Октавіусом увійшов Годрік, і я відчув полегшення.

— Ти ж не думав, що я залишу тебе самого в перший день? — усміхнувся він.

— Дякую, Годріку. Якщо чесно, я просто нажаханий, — відповів я.

Це була чистісінька правда. І не лише через ректорські обов’язки. Щоранку мене чекатимуть— розминки, щотижня, заняття з орієнтування на бойовому факультеті. Потім — звітність, фінансові обліки, зустрічі з інвесторами… І ще бажано не втрапити в нову часову петлю. Я досі не до кінця розумію, за якими правилами тут усе працює. А ще — Анна. Ця дівчина… У ній щось є. Я ловлю себе на думці, що шукаю її поглядом у натовпі. Це безглуздо.

— Ми з Октавіусом про все домовилися, — сказав Годрік. — Ти організовуєш йому лабораторії в східному крилі підвалу, і він може набирати собі асистентів зі студентів. Але — жодних каліцтв.

Останнє прозвучало вже до самого Октавіуса. Той лише схвально закивав.

— За кого ти мене маєш? Жодних каліцтв, — пробурмотів він.

Чесно кажучи, я не надто добре знаю цього льєра, але його зовнішній вигляд кричить сам за себе. Волосся — мов наелектризоване, стирчить у всі боки. Велетенські окуляри займають пів обличчя. Тонкі губи, балахонистий одяг, дивна хода — все в ньому викликає неоднозначні відчуття. Та якщо Годрік йому довіряє, у мене немає причин сумніватися.

— Ну що, панове, якщо ми вже все вирішили з Октавіусом, ходімо покажемо тобі кімнату й почнемо відбір, — мовив Годрік. — Бо скоро новоприбулі почнуть брати двері штурмом.

Для мене такий формат відбору був у новинку. У моїй рідній Сніговій Академії студентів приймали за результатами співбесіди. Тут же все залежало від рівня магічного потенціалу. Якщо артефакт показує понад п’ять — ти зарахований. Далі студентів розподіляють по факультетах згідно з їхніми здібностями.

Сам артефакт виглядає як велетенський камінь і зберігається у залі під академією, обшитій антимагічним мінералом — щоб нічого не впливало на чесність вимірювання.

Там нас уже чекала секретарка ректора — леді Асма. Жінка у літах, стримана й охайна, як я встиг помітити під час короткого знайомства: відповідальна, пунктуальна, ввічлива.

Ми з Годріком зайняли місця, і розпочався відбір.

Претендентів викликали по п’ятеро. Більше не можна — антимагічний камінь просто не впорається з пригніченням кількох сильних потоків одночасно. У кращому разі проходили двоє, рідше — троє. Бувало, що й усі п’ятеро лишались ні з чим. У такому разі людина (або істота) могла піти асистентом до когось із магів і спробувати вступити знову — підвищивши свій рівень.

І ось я побачив знайомі кучері. Леді Дюваль. Подивимося, можливо, сьогодні мій головний біль нарешті зникне — і дівиця повернеться до татка додому.

З чотирьох попередніх дівчат лише одна набрала цілих сім — неймовірний результат. До того ж — німфа, а вони рідко вступають до Академії. Її волосся мало ніжно-блакитний відтінок — ознака королівської крові.

Нарешті — черга Анни.

Ну ж бо, покажи, на що здатна, дівчинко.

— Анна Верн. Торкніться каменя, — озвучила леді Асма.

Цікаво, чому вона тут під прізвищем Верн? Щоб я не впізнав? Анна простягнула руку й торкнулась артефакту. Поділки почали світитися. Один. Два. Три…

І раптом по каменю пробігла паморозь.

Я не пригадую, щоб з кимось іншим таке траплялося.

Чотири. П’ять. Шість…

Її волосся здійняв легкий вітер. У повітрі закружляли сніжинки.

— Вам не здається, що тут похолоднішало? — запитав я, відчуваючи зміну в повітрі.

Сім.

І — вісім.

Світло згасло. Камінь затих. У кімнаті запанувала мертва тиша.

Це було щось неймовірне. Вісім — трапляється лише раз на кілька років. Наразі в Академії лише двоє студентів мають такий рівень. І  — ця сила належить їй.

Не можу повірити. Я щиро захоплений її потенціалом. Але водночас… з’являється нова проблема.

Я — єдиний викладач у цій Академії, що володіє льодовою магією. Отже, лише я можу стати її наставником. Та для цього її треба зарахувати до бойового факультету.

А може… відмовитись?

Триматися на відстані.

Віддати її Октавіусу — на факультет людської магії.

Але від цієї думки мене охопив несподіваний приплив ревнощів. І зовсім не через те, що я боюся якогось зазіхання з боку Прескота. Я просто не хочу, щоб він простягнув до неї руки — для експериментів з її магією.

— Ну що, з німфою все ясно — її відправимо до Енори. А з цією дівчиною що робити? — Годрік хитро глянув на мене. — Слухай, у неї ж льодова магія, прям як у тебе. Оце так збіг. То як? Будеш її наставником? Чи Прескоту віддати?

— Ні, відправимо на бойовий. Я сам з нею займатимусь, — відповів я, трохи швидше, ніж хотів.

Я заспокоював себе тим, що просто не можу змарнувати такий потенціал. Майстри іноді століттями шукають учня, якому можна передати свої знання, а мені пощастило натрапити на таку здібну дівчину вже в перший день на новій посаді.