Розділ 7: Вимірювання сили

Втома далася взнаки, і я проспала.

Інакше й бути не могло… Чесно кажучи, я б і не пішла на сніданок, якби не шлунок, що вимагав бодай чогось їстівного.

Привівши себе до ладу, я знайшла їдальню… скоріше за запахом. Ммм… свіжа випічка.

Народу було зовсім небагато: всі сиділи за одним столом. А я завмерла на порозі, не знаючи, що робити.

— Заходь, люба, ми не кусаємося, — привітно промовила мила повненька жінка з найтеплішою посмішкою, яку я коли-небудь бачила.

— Я не запізнилася? Доброго ранку. Я Анна, прибула трохи раніше… — ну звісно, запізнилася. Чому я знову кажу щось безглузде?

— Студенти збираються тільки завтра. Але сідай, ми голодом нікого не моримо, — відказала вона, простягаючи мені тарілку з кашею.

Спершу я хотіла сісти за окремий стіл, але чи не виглядатиме це дивно? Тут сиділи зовсім юні дівчата… мабуть, теж студентки.

— Сідай до нас, місця вистачить. Не варто снідати на самоті, — розвіяв мої сумніви ректор, і я полегшено видихнула.

Я сіла на краєчок лави, намагаючись зайняти якомога менше місця.

— Дякую. Приємного апетиту…

Живіт бурчав так, що мене саму смішило, але їжа чомусь не лізла в горло, хоча запах і смак були просто божественними.

— Щось сталося, люба? Тобі не смакує? — стурбовано спитала жінка, що мене привітала.

— Ні-ні, все чудово, просто я перенервувала. Довга дорога… а я ще ніколи не подорожувала так далеко.

— Тоді тобі варто зайти до мене. Я приготую заспокійливу настоянку. Я — леді Фрезія, тримаю лазарет і веду курс із трав і відварів для цілителів.

— Ви? Перепрошую… Ви так молодо виглядаєте… — язик, ну чому ти не слухаєшся?!

— Так, моя здібність прокинулася доволі рано й доволі сильна, тому я й виглядаю молодшою, ніж є, — усміхнулася Фрезія.

Ну молодець, Анно… Тільки-но приїхала, а вже встигла зачепити людину, в якої, можливо, вчитимешся.

— Вибачте, якщо я вас образила, — тихо пробурмотіла я.

— Не переймайся. За свій час я наслухалася чого завгодно, — знову посміхнулася вона.

Лазарет виявився схожим на справжню квіткову оранжерею. Усюди — горщики з травами, підвісні кашпо, пахощі свіжої м’яти й чебрецю.

— Сідай, люба, я проведу діагностику, — мовила Фрезія.

Я присіла на ліжко з лоскутною ковдрою. Цілителька сіла поруч і провела руками зверху вниз, ніби щось відчуваючи у повітрі.

— Дивно… Ти наче й цілком здорова, але сканування показує, що ти нещодавно перенесла важку травму в районі живота. Тебе нещодавно лікували після серйозного поранення?

— Ні… ніколи нічого такого серйозного не було, — відповіла я, відчуваючи, як усередині холоне.

— Дуже дивно… Я дам тобі заспокійливе. Трохи відпочинеш — може, це похибка.

Як і казала Фрезія, після відпочинку я справді почувалася набагато краще. Наступного ранку прокинулася наче нова копійка.

На вулиці було гамірно — охочих потрапити до академії зібралося чимало. Я краєм вуха чула, що, аби стати студентом, треба пройти якийсь відбір… от тільки жодного уявлення не мала, який саме.

Вирішила спершу перекусити, а заодно розпитати, що до чого.

Марта — так звали ту привітну жіночку з їдальні — зустріла мене вже знайомою фірмовою посмішкою.

— Як настрій? Готова до зарахування? — запитала вона.

— А чому ви так упевнені, що я не провалюся? — здивувалася я.

— Бо я розбираюся в людях. І тобі тут місце, — відповіла Марта, не зводячи з мене теплих очей.

— Якщо це місце десь серед цих божественних пиріжечків, то я тільки за, — не втрималася я.— А ти не знаєш, що буде на відборі? — обережно спитала я далі.

— Зіпсувати тобі всі веселощі? Е ні! Дізнаєшся сама, — підморгнула вона.

— Ну, дякую і на тому, — зітхнула я, але посміхнулася.

Стягнувши ще один пиріжок (щоб не йти з порожніми руками — хто знає, що там далі чекає), я рушила до гурту інших кандидатів.

Коли я вперше потрапила до академії, це подвір’я здалося мені просто величезним. Тут можна було б і ярмарки влаштовувати. Але сьогодні весь простір був заповнений різними істотами. Там, звідки я родом, мешкають переважно люди, а тут зібралися представники всіх рас, що населяють Співдружність Семи Королівств.

Більшість із присутніх були веймонами. До прибуття у Вельмарін я бачила веймона лише один раз. Наш старий дворецький був саме таким. Веймони зовні майже не відрізняються від людей, але мають одну особливість: вони можуть перетворюватися на якусь тварину, і навіть у людській подобі зберігають деякі тваринні риси. Наш дворецький був філіном, і в дитинстві я часто смикала пір’їнки, що росли в нього у волоссі.

Кого тут тільки не було! Дівчина з котячими вусиками, хлопець із шкірою, мов у леопарда, дехто мав ріжки, шерсть на руках чи грудях, а дехто навіть крила. Були тут і демони — їх легко впізнати за червоною шкірою та чорними зіницями. У жовтому одязі й без волосся траплялися й люди Шу. Хоч вони й належать до людської раси, проте володіють рідкісною заклинальною магією. І ще, я клянуся, що помітила в натовпі німфу. Вони надзвичайно рідко вступають до академії, зазвичай навчаються в себе на острові.

Усі присутні стояли з номерками, і я намагалася зрозуміти, де ж вони їх узяли. Нарешті мій погляд упав на столики, біля яких можна було отримати свій номерок.

— Вітаю, — сказала я. Переді мною сидів хлопець, старший за мене на кілька років…

Він був у синій формі бойових магів. Перед вступом до академії я встигла трохи дізнатися, що тут і як.

Отже, факультетів усього п’ять. Чотири з них розраховані на представників різних рас, а п’ятий — бойовий — відкритий для всіх, чия магія це дозволяє. Тож я можу вступити або на факультет людської магії, або на бойовий. Інші три мені недоступні: факультет демонічної магії, факультет веймонів і факультет заклинальної магії.

Хлопець переді мною простягнув анкету й з виразом нудьги підпер голову долонею.