Розділ 6: Дорога

— Кар!

«Вчора ж теж було «кар»? Що, знову все почати спочатку?» — майнула тривожна думка.

За дверима почулося легке шарудіння.

— Хто там? — гукнув я.

— Вибачте, ректоре, це я, Алісія. Не хотіла вас збудити, просто прибирала, — відповіла знайома дівчина.

Вона звернулася до мене так, наче ми вже знайомі. Отже, сьогодні все ж новий день?

— Ти не підкажеш, який сьогодні день? — обережно спитав я.

— 34 число, сьогодні прибувають студенти.

Не дивуйтеся так: у цьому світі до числа 6 ставляться з особливою пошаною, вважаючи його магічним. У хвилині тут 60 секунд, в годині 60 хвилин. 6 годин триває ніч, 6 — день, і ще по 6 відводиться на ранок та вечір. Тиждень має 6 днів, а місяць — 6 тижнів. У році ж 6 теплих місяців і 6 холодних.

Тож за два дні закінчаться теплі пів року — і розпочнеться навчання.

Тож мені не здалося — з вулиці справді долинав шум.

Я глянув у вікно й побачив майбутніх студентів. Не всі з прибулих пройдуть відбір, і декому доведеться повернутися додому.

А тепер повернемося до дуже незручного питання: що робити з моєю маленькою проблемкою? Мені б зовсім не хотілося переживати це кілька разів на день.

От ніяк не збагну… Справа точно не в дотиках: я ж учора до Анни навіть не торкався. А в перший раз навпаки — торкнувся, але все одно знову і знову проживав той злощасний день нашої зустрічі.

То що ж було вчора такого? Усе, що я зробив, — запросив її за стіл. І все. Яке ж це безглуздя… Як же я ненавиджу свого батька.

Гаразд, не варто панікувати. Можливо, сьогодні вона не пройде вимірювання сили й поїде додому. Це б вирішило всі мої проблеми.

Карміелла Анна Дюваль

Я ніколи не мандрувала сама. Усе моє життя батько піклувався про мене, мов про ніжну квітку: найкращі іграшки, викладачі, сукні, їжа — усе, чого може хотіти дівчинка. Мій максимум подорожей — кілька сусідніх містечок. На півночі погода така сувора, що землю без снігу я бачила всього кілька разів за життя.

Планувалося, що я прибуду до Вельмаріну за пів дня, а звідти ще добу до Оски. Але саме зараз портали переналаштовували для майбутніх студентів та їхніх родичів, а наш наречений-втікач із якоїсь причини вирішив їхати своїм ходом.

Вперше в житті мій батько мене здивував.

— Я оплатив тобі зручний екіпаж, їхатимеш слідом. Хто зна, де ви можете зустрітися, дорога довга.

— Я поїду сама? А якщо розбійники чи ще щось станеться?..

— Доню, за новими документами ти — дочка купця. Я дам тобі охорону до Оски, але далі це буде дуже підозріло. Доведеться їхати самій.

Невже цей шлюб настільки важливий графу, що він відпускає єдину доньку саму в таку небезпечну подорож?

Ну гаразд, «небезпечну» — це я трохи перебільшила. А от довгу, неймовірно нудну й до божевілля брудну — це вже правда. Ви колись пробували не митися нормально два тижні? Фі, я сама від себе задихаюся! А ці придорожні мотелі… Тут хоч інколи міняють постіль? Про водопровід тут ніхто й не чув. Навіть якби я й хотіла зустрітися з можливим нареченим у дорозі, я б не змогла. Уявляєте цю картину? Двоє зачуханців після довгої дороги… Романтика, еге ж.

Коли на горизонті нарешті з’явилася Оска, я ледь не розплакалася від радості. Якщо пощастить, то вже сьогодні потраплю до академії. Не хочу ще одну ніч шукати кімнату. Я мрію лише про душ і шматочок мила. Невже я так багато прошу?

Перевізник висадив мене бозна-де — у нього, бачте, справи. А кинути дівчину пізно ввечері на околиці — це, напевно, норма? Бачив би мій тато, де мене носить… Фу! Якісь трущоби, повні п’яниць.

Я так зраділа, коли вибралася на центральну площу, що навіть не помітила, як збила з ніг льєра.

— Вибачте! Я така незграбна… Так боялася не встигнути, що вас не помітила, — швидко заговорила я, а сама жахнулася: невже це я так забруднила його костюм своїми чемоданами? О ні, усі сукні повивалювалися! Я кинулася їх збирати.

— Та пусте, я вам допоможу, — спокійно відповів чоловік і легко підняв мої речі, наче вони нічого не важили.

— А звідки ви знаєте, куди я йду? — здивувалася я, бо він навіть не питаючи рушив до екіпажа.

— Валізи. Ви не місцева. Поспішайте. Ви студентка, хіба ні?

Невже мене так легко прочитати?.. Хоча звучить цілком логічно. І тільки-но я влаштувалася всередині, як він безцеремонно зайшов слідом і сів навпроти. Та це ж нечувано! Що він собі дозволяє?!

— Що ви робите? — злякано спитала я, вже готуючись кликати на допомогу. Няня стільки розповідала історій, як дівчат викрадали…

— А на що це схоже? Їду з вами.

— Навіщо?

— Бо мені теж потрібно до академії, а екіпаж лише один. Чи мені йти пішки? — сказав він спокійно, навіть не намагаючись наблизитися. Я трохи заспокоїлася.

— Ні-ні, звісно… — мені стало так соромно, що я сама вже приписала йому казна-що.

— Вибачте, леді, я не хотів вас збентежити. Та час пізній, а йти далеко. Я вам не заважатиму.

— Так, дякую… Це було нечесно з мого боку…

Карета рушила, і я втупилася у вікно, щоб не ляпнути ще якоїсь дурниці. Краєм ока роздивилася попутника: напрочуд гарний, із трохи хвилястим чорним волоссям, носом із невеликою горбинкою та темними очима з бурштиновим відблиском. Мабуть, він думає, що я якась дурепа… Як же соромно. А я навіть імені його не спитала. Не дуже він схожий на студента… Що ж він забув в академії?

Коли карета зупинилася, в мене просто перехопило подих. Величний замок ніби парив у пітьмі, відрізаний від усього світу. Придивившись, я зрозуміла, що він стоїть на острові, а дістатися до нього можна лише вузьким парапетом, що тягнувся над темною водою, наче крихка нитка між реальністю та чимось більшим.