Розділ 5: Дотики

— Каррр, — пролунав звук зліва від моєї голови.

Я повернувся на інший бік, насупившись від вітерцю, що дув з відкритого вікна. Шум води, що б’ється об камінь. Вікна моєї кімнати виходили просто на канал.

Радісна думка нарешті пробилася крізь сонну млу: новий день. Нарешті я вирвався з цієї клятої петлі.

Потрібно провести аналіз. Що ми маємо?

По-перше, в цьому точно замішаний сімейний артефакт часу. Потрібно знайти хоч якусь інформацію, як саме вони працюють.

По-друге, я почав повертатися в часі, як тільки зіткнувся з Дюваль.

У той перший день я навіть не заговорив з нею — ми просто випадково зіткнулися. На другий день ми навіть не перетнулися… хоча ні, я бачив її вже мертвою. Це рахується? А що, якщо сьогодні взагалі спробувати не побачити її?

На третій раз вона знову натикнулася на мене, вже в іншому місці — наче ми просто не могли не зустрітися. Вчора ми навіть розмовляли. Чи торкався я її? Здається, ні, якщо не рахувати момент нашого зіткнення.

Треба перевірити, чи можу я уникнути дотиків до Карміелли. Чи Анни? Гарне ім’я… так вона вчора назвалася. Але чому не справжнє? Думає, я не знаю, хто вона насправді?

Що ще я вчора робив… Та нічого. Не конфліктував, поводився спокійно, ніяких натяків на близькість не було. Що ж це за завдання міг мені поставити батько?

Як би мені цього не хотілося, але доведеться зв’язатися з ним і дізнатися умови. Нашої розмови він не пам’ятає — отже, для нього це перший дзвінок з моменту моєї втечі.

Я дістав артефакт зв’язку. Желваки заходили по моїх щоках. Якби не обставини, я б до кінця світу з ним не говорив.

— Слухаю, — відповіли на тому кінці.

— Це я, — намагався говорити я якомога спокійніше. — Я знаю про артефакт часу. Яке завдання ти мені поставив?

— О, то ти оцінив мій весільний подарунок, — у голосі герцога я почув насмішку. — Якщо ти такий спокійний, значить, це вже не перша наша розмова. Ти вже прожив хоч одну ніч?

— Так, — крізь стиснуті зуби промовив я.

— Тоді й з іншим розберешся. Чекаю запрошення на весілля, сину.

Моєму шоку не було меж, коли він так просто кинув слухавку.

Клятий старий хрищ, так обійтися з єдиним сином… Від люті я випадково зачепив вазон на підвіконні, і він з гуркотом розколовся навпіл.

За хвилину роздався стук у двері.

— Майстер, вам потрібна допомога? — почулося з-за дверей.

— Хто це? — спитав я.

— Я Алісія. Відповідаю за порядок на поверсі викладачів і адміністративному поверсі.

— Заходь, — відповів я. Коли двері прочинилися, я побачив молоду дівчину. — Ти сама прибираєш два поверхи всього замку?

— Так, у мене сильна побутова магія. А ще моя мати працює на кухні. Ви ще не куштували її випічку?

— Я випадково розбив горщик… Ти не знаєш, де можна взяти новий?

— Новий? — здивувалася дівчина. — А навіщо? Зараз я все полагоджу.

Вона змахнула рукою — і розбитий горщик зібрався докупи. Потім земля та квітка піднялися в повітря, обережно «посадилися» назад, і вже за мить вазон знову стояв на підвіконні, наче нічого й не сталося.

— Яка в тебе магія? — поцікавився я.

— Повітряна, звісно.

— А як ти горщик склеїла?

— Тобто? Це ж просто побутова магія, всі так уміють. Я просто добре це роблю, от тому тут і працюю. Ви що, ніколи нічого не ремонтували?

— Але ж він розколовся на частини…

— Якщо придивитися, то він і досі розколотий, просто відремонтований. Тріщини залишилися, але це не страшно.

— Я ніколи не бачив, щоб хтось так робив, — з подивом промовив я.

— Напевно, ви ж з багатої родини, у вас багато слуг, — з усмішкою відповіла вона.

— Так… напевно.

— Ви не йдете на сніданок? Зараз саме час, я можу вас провести.

— Так, звісно. Ходімо.

З їдальні долинали неймовірно смачні аромати. У герцогському помісті я їв витончені страви, приготовані найкращими кухарями королівства, яких батько змінював так часто, що вони не витримували його гніту. Та побачене тут сильно відрізнялося від усього, до чого я звик.

Можливо, я просто був надто голодний — два тижні дороги далися взнаки. Але ця каша з підливкою здавалася найсмачнішою у моєму житті.

— Ректоре Еріане, вас часом голодом не морили? — пожартувала Марта, мати Алісії. — Не поспішайте так, я ще пирога з куркою принесу, дам добавки.

Людей у їдальні було небагато, тож ми сіли разом за один стіл. До сніданку приєдналися магістр Енора — декан бойового факультету, леді Фрезія — місцева цілителька, а також сама Алісія.

Доїдаючи соковитий пиріг, я й не помітив, як у зал зайшла ще одна людина.

— Заходь, люба, ми не кусаємося, — привітно промовила Марта.

— Я не запізнилася? Доброго ранку. Я Анна, прибула трохи раніше, — дівчина виглядала втомленою, але трималася ввічливо.

— Так, студенти збираються тільки завтра. Але сідай, ми голодом нікого не моримо, — відповіла Марта.

Анна взяла тацю з їжею і зупинилася, не знаючи, куди краще сісти. Уникнути контакту з нею мені вже не вдалося. Що ж, перевірю, чи можу обійтися без дотиків.

— Сідай до нас, місця вистачить. Не варто снідати на самоті, — запросив я її до столу.

Вона сором’язливо сіла на краєчок лави, намагаючись нікого не зачепити.

— Дякую, приємного апетиту.

Попри те, що дівчина теж провела в дорозі немало часу, їла вона дуже обережно, ледь ковтаючи кашу маленькими порціями.

— Щось сталося, люба? Тобі не смачно? — стурбовано запитала Марта.

— Ні, ні, все дуже смачно, просто я перенервувала. Довга дорога… а я ще ніколи не подорожувала так далеко.