Розділ 4: Одна карета

Яке ж полегшення: я не вбивця.

Звісно, це не я напав на бідну дівчину, та все одно — я свідомо позбавив її єдиного способу дістатися до академії. Чим я думав? Міг би й сам лишитися в місті, а вона б поїхала екіпажем. Але ж мене вже тиждень чекають в академії… Ні, цей варіант не підходить.

Просто дійти пішки й не зустрітися з нею? Мабуть, найкраще рішення. Та тоді я не побачу сьогодні майстра Годріка. І чому ж ці перевізники так рано йдуть? Ніхто не хоче працювати…

— Шановний, а ви не могли б підвезти мене до академії? Щоб я не шукав новий екіпаж? — звернувся я до візника.

— О, ні, льєр, моя карета не для гірських підйомів. У місті знайдете спеціальну. А ця лиш для далеких переїздів.

Ну, я хоча б спробував… Довбані правила порталів. І обов’язково їх налаштовувати так довго… Давно вже міг би бути на місці.

Ми приїхали в місто, як і минулого разу. Я зайшов до вже знайомої мені лавки, купив охолоджуючий артефакт і, трохи заспокоївшись, вирішив: якщо майстра Годріка я все одно вже не застану, то піду в таверну, перепочину, поїм, знайду кімнату на ніч, а вранці першим екіпажем вирушу до академії.

Тож, звернувши праворуч, а не в бік центру, я попрямував туди.

Вже майже дійшовши до закладу з дивною назвою «Печений індюк», почув п’яну лайку:

— Та годі, красуне, ми не образимо, — реготнув один п’яниця. — Скільки ти коштуєш, людинко?

Не встиг я завернути за ріг, як у мене врізалася світловолоса біда.

Ну за що? Якого дідька ти робиш у такому місці?

— Вибачте, льєр, я випадково звернула не туди, а тут… п’яниці… Я вас не боляче вдарила? — затараторило це непорозуміння.

У мене вже закралася підозра, що вона таки стежила за мною. Та ні — схопивши свої пожитки, вона рвонула до центру, навіть не озирнувшись.

Я вже чудово розумів, де саме прокинуся завтра, тож прямував у таверну з єдиною метою — добряче напитися.

Яка різниця, що я робитиму сьогодні, якщо завтра все одно отямлюся за купу миль звідси…

Вбийте мене. Карета, дорога, зупинка біля струмка. Та чому ж так болить голова? Якого дідька похмілля, якщо я ще навіть не пив? Мого «вчора» ж по суті ще не було…

Я сварив усе на світі, а мій перевізник мовчки витріщався, не розуміючи, чому я такий злий. З переляку, намагаючись довезти мене до міста якомога швидше, ми більше не зупинялися, хіба що в кущі. Таким темпом він умудрився привезти мене майже на годину раніше. Вже й місто з’явилося на обрії… Та все не могло бути так просто: колесо на швидкості заїхало в яму та відвалилося.

Довелося йти пішки, і ось я знову стою в тому ж самому місці, в той самий час, із артефактом охолодження в руці. Ай, дідько з вами всіма, я так втомився. Поїду вже з цією панночкою в одній кареті — ваша взяла.

Я підійшов до вільного екіпажу, коли в мене врізалася моя особиста проблема.

— Вибачте мене! Я така незграбна… Так боялася не встигнути, що вас не помітила, — тараторила вона.

— Та пусте, я вам допоможу, — втомлено відповів я, намагаючись не видати роздратування. Я взяв її валізи та рушив до єдиної вільної карети.

— А звідки ви знаєте, куди я йду? — здивовано спитала вона.

— Валізи, ви не місцева, поспішайте до екіпажа. Ви студентка, — відповів я.

Вона мовчки пішла слідом і сіла в карету, поки я віддавав багаж перевізнику. Закінчивши, я теж заліз усередину та зачинив двері.

— Що ви робите? — злякано спитала вона.

— А на що це схоже? Їду з вами.

— Навіщо?

— Бо мені теж потрібно до академії, а екіпаж лише один. Чи мені йти пішки? — спитав я.

— Ні-ні, звісно… — відповіла вона, хоча було видно, що їй ніяково.

— Вибачте, леді, я не хотів вас збентежити. Та час пізній, а йти далеко. Я вам не заважатиму.

— Так, дякую. Це було нечесно з мого боку…

Всю дорогу ми сиділи мовчки, дивлячись кожен у своє вікно. І клянусь, я бачив силуети між дерев. Треба буде доповісти офіцерам, щоб прочесали ліс — чого доброго ще на когось нападуть.

Дівчина поводилася напрочуд тихо, жодним словом чи жестом не показавши, що впізнала мене. Якщо це все випадковість — то я найбезталанніший чоловік у світі.

Ось і обрив, за яким видно академію, а над прірвою — тонкий парапет у сорок сантиметрів завширшки. Дівчина, побачивши, що я взяв її валізи, з полегшенням видихнула. І як вона досі сама тягнула ці важкезні речі?

Вона з легкістю створила льодяні перила. Цікаво, який у неї рівень?

На іншому кінці нас уже чекала декан Енора.

— Сподіваюся, ви наш ректор. Ми чекали вас тиждень тому, — промовила вона все тією ж фразою. — А це хто з вами?

Дівчина злякано підняла очі; спантеличення на її обличчі не було награним. Значить, таки не знала, хто я. Цікаво.

— Я приїхала на навчання з Ніваллісу, — тихо промовила вона. — Я Анна, леді.

— Для вас я магістр Енора, декан бойового факультету. Ви рано, студентко, відбір розпочнеться післязавтра.

— Ви ж не виженете студентку в нікуди? — втрутився я.

— Звісно, ні. Ідемо, ми вас розмістимо. А на вас, льєр ректоре, вже чекає майстер Годрік.

— Дякую, магістр Енора. Я знайду дорогу сам, а ви, будь ласка, проведіть юну леді.

Вона кивнула й рушила до замку.

— Дякую, льєр ректоре, — почулося тихе за спиною.

У кабінеті Годріка мене зустріли все ті ж обійми, і ми до самого ранку сиділи над паперами, розкладами, особовими справами й вакансіями. Нарешті я добрався до своєї кімнати.

Молю всіх своїх предків: дайте мені прокинутися в цьому самому ліжку…

Привіт, мій любий читачу!

Ось ти вже й прочитав першу частинку моєї історії. Сподіваюся, тобі сподобався початок, адже далі на нас чекає ще більше цікавого і неочікувані сюжетні повороти.

Завжди рада бачити вас у коментарях, а ваші сердечка — це головний стимул ділитися історіями швидше.

Дякую, що ви зі мною.

Ваша Рина Арчер ❤️