Розділ 3: Сімейний артефакт

Прокинувся я від того, що карету підкинуло на камінці.

Що? Карета?

Хіба я не заснув у ліжку? Що за чортівня?

Шановні, у мене дежавю, і це лякає. Тому що тільки вчора я прокинувся в цьому ж місці, в екіпажі, що вже майже два тижні віз мене в Оску.

Ось поруч лежить посібник із кристалічних структур, який я вже вчора дочитав.

Я виглянув у вікно — ми однозначно ще за вісім годин їзди від міста.

— Пррууу, привал! Льєр, у вас тридцять хвилин, струмок там.

Рівно з цієї фрази і почався вчорашній ранок. Та що за чортівня?

— Шановний, вибачте, а який сьогодні день? — запитав я, сподіваючись почути іншу відповідь.

— Так за чотири дні осінь. Сьогодні прибудемо, як і обіцяв, — відповів візник.

Для певності я зазирнув у гаманець. Усі кошти, навіть ті, що я вчора віддав за переїзд і за охолоджуючий артефакт, були на місці.

Я в паніці перебрав у голові варіанти: магія часу занадто небезпечна, щоб нею бавитися. Я це добре знаю, бо в нашій родині є сімейна реліквія… Хвилиночку.

Нарешті пазл почав складатися, і я з люті стукнув ногою по колесу.

Ні, ні, ні… Тільки не це. Батько ж не настільки мене ненавидить!

Тремтячими руками я потягнувся до артефакту зв’язку.

— Слухаю, — долинув спокійний голос з того кінця.

— Скажи, що ти цього не зробив, — голосом, сповненим тривоги, вимовив я.

— О, то ти вже оцінив мій весільний подарунок? — відгукнувся він.

— Ти не мав права вирішувати за мене, старий покидьок! — вигукнув я, повний відчаю, і розімкнув зв’язок.

З того боку ще встиг пролунав сміх.

Я навіть у страшному сні не міг уявити, що він здатний на таке.

Багато поколінь тому, під час колонізації цього світу, мої предки забрали цей артефакт зі свого рідного світу. Він мав силу повертати людину в часі, якщо вона не виконала поставлену задачу. Яку саме задачу маю виконати я? Поняття не маю. Але можу закластися, що це якось пов’язано з Дюваль. Не випадково ж повернення спрацювало саме після зустрічі з нею, і саме цього дня.

Що ж я зробив не так? Чому це спрацювало? Учора я лише зіткнувся з нею, навіть словом не обмовився.

Точно. Усе діло в нашій зустрічі. Я все виправлю: головне — просто не зустріти її, і я зможу жити далі.

Як і вчора, ми прибули до Оски пізно. На мені була найтонша сорочка з усього гардеробу, та я волів би обійтися й без неї: моє холодне нутро конче потребувало охолодження. Та сьогодні я не збирався витрачати час. Швидко діставшись центральної площі, зайняв останню на сьогодні вільну карету й рушив до академії. Головне — не зустрітися з дівицею Дюваль.

Екіпаж домчав мене до обриву. Швидко розрахувавшись, я створив льодові перила — так само, як і Карміелла вчора, — і рушив до замку.

«Як же вона добереться до академії, якщо я забрав останній екіпаж?» — промайнуло в голові. Але то не моє діло: його міг забрати хто завгодно. Заночує в місті. Головне — не стикатися з нею.

На тому кінці парапету мене вже чекала жінка.

— Сподіваюся, ви наш ректор? Ми чекали вас тиждень тому, — промовила вона так само, як і вчора.

— Так, так, це я. Дуже втомився з дороги. Ведіть уже мене до кімнат, хочу лягти відпочити.

— Відпочити? Але майстер Годрік вас чекає, аби передати документи.

Ось тут осічка вийшла. Точно: я ж дістався значно швидше, ніж минулого разу, тож минулий ректор ще тут.

— Вибачте мою грубість, це все через вашу південну спеку. Я з задоволенням із ним зустрінуся.

Жінка зіхмурила брови, і її обличчя стало ще суворішим. Вона повела мене вперед.

До кабінету ректора ми дійшли швидко: розташування в замку було зручним і зрозумілим. Усі адміністративні кабінети містилися на другому поверсі.

— Майстер, новий ректор прибув… нарешті, — не дуже люб’язно доповіла декан бойового факультету. Її характеру могли б позаздрити й бувалі вояки.

— Дякую, Еноро, далі ми самі.

Я увійшов до світлого кабінету, де відчувалася стримана розкіш.

— Проходь, мій любий хлопчику! — розкрив обійми старина Годрік, немов рідному синові. Хоча «старина» — це не про нього: у свої двісті з хвостиком він виглядав молодшим за мене. Академія втрачає неабиякого вченого з його відходом, але тепер у нього інша посада: він входить до Ради Дванадцяти королівства Вельмарін.

— Дякую, Годріку, для мене це неймовірна честь.

— Так-так, ти трохи молодший за мене. Я ж обійняв цю посаду в тридцять п’ять, — усміхнувся він. — Та твої наукові праці говорять самі за себе. А магічний рівень? Уже дев’ятий?

— Точно, того літа отримав підтвердження.

— Ох, і важко тобі буде знайти дружину. Як і всім нам. Знаєш, дуже небагато дівчат вище восьмого рівня ходять і чекають на чоловіка…

Це справді була проблема. Хоча довголіття, яке дає магія, залишає час на пошуки. Та ще одна причина, чому я й чути не хотів про шлюб: ось доживемо ми до п’ятдесяти, я лишуся молодим красунчиком, а дружина вже стане старою бабцею. А я не зможу її покинути, бо шлюбні браслети — це на все життя. Ні-ні-ні, навіть думати не хочу.

Ми просиділи над паперами й розкладами, особовими справами й вакансіями до самого ранку, аж поки у двері не постукали.

— Майстер Годрік, майстер Еріан, у нас проблема.

— Що сталося, Еноро?

— Вночі на дорозі до академії напали на дівчину. Мабуть, вона запізнилася й ішла пішки.

В моїх грудях похололо. Тільки не це. Голос у мене трохи зірвався, але я спитав якомога рівніше:

— Вона жива? Що з нею?

— Схоже, це були грабіжники. Ні, не жива. При ній зовсім не було ні цінностей, ні речей. Якби не дорога сукня, офіцери б вирішили, що вона бідна селянка. Але в Вельмаріні люди з маленьких міст зазвичай не ходять такими шляхами.

— Пішли подивимося. Її вже привезли? — спитав Годрік.

— Так.

Я на негнущихся ногах пішов слідом за ним. На подвір’ї, на носилках, лежала вона. Світлі кучері забруднені, бліда, мов крижина. Що ж я накоїв…