Розділ 2: Неймовірно довга дорога

Еріан Сноу

Ця спека мене скоро прикінчить. Кінець літа у Вельмаріні видався на диво прохолодним, але так могли думати лише тутешні жителі. Ви б це бачили: кутаються у свої плащі. Я ж у найлютіший мороз можу бігати без сорочки, не відчуваючи холоду. А тепер мені просто не вистачає повітря. Потрібно якнайшвидше дістати охолоджуючий артефакт, бо інакше я просто не витримаю.

Дорога до містечка Оска зайняла два тижні. Саме зараз портали проходили перелаштування, щоб студенти могли безкоштовно дістатися на навчання. А я не хотів чекати. Жодного дня більше не міг лишатися в домі батька.

До навчання лишалося чотири дні. Так, я мав би приїхати раніше, але вже як є.

Оска — найближче місто до Першої Академії Співдружності. Усього п’ятнадцять кілометрів лісом і підйомом на гору до обриву. Вже вечоріло, та я сподівався, що хоча б одна артефакторна лавка ще працює. Мої надії справдилися: на головній вулиці ще сяяли вітрини з написом «Побутові Артефакти Арнольда».

Я спробував відчинити двері — і вони піддалися.

— Доброго вечора, чи є хтось? — спитав я з надією.

— Вітаю, льєре, чим можу бути корисним?

— Чи є у вас охолоджуючі артефакти?

— О, розумію! З якої частини Ніваллісу ви до нас прибули?

— З північної.

— Вам пощастило, маю для вас чудове кільце. Усього п’ять золотих.

Неймовірно дороге кільце — пів моєї ще незаробленої зарплати. Пішовши з дому батька, я лишився ні з чим. Добре, що всі ці роки мав звичку відкладати. Тільки тому я без роздумів купив його. Миттєва прохолода пройшлася тілом, наче ковток свіжого повітря.

— Дякую вам! Приходьте до нас ще, — вклонився добродій за прилавком наостанок.

З артефактом життя знову здавалося терпимим. Година була пізньою, і я поспішив до екіпажів. Ще бракувало йти пішки.

Вийшовши на головну площу, де мали стояти карети, я раптом відчув удар — у мене хтось врізався, розсипавши валізи.

— Вибачте мене! Я така незграбна… Так боялася не встигнути, що вас не побачила, — тараторило це кучеряве нещастя, а я просто завмер.

Це була вона. Підросла, як і годиться дівчині за стільки років, але ці блакитні очі, світлі кучері… Голос подорослішав, але лишився таким же дзвінким. Леді Дюваль — наречена, яку мені хотіли нав’язати. Що за чортівня? Що вона тут робить? Це що, акторська гра? Чи вона справді мене не впізнала? Чи спеціально врізалася?

Та дівчина навіть погляду зайвого на мене не кинула — просто зібрала валізи й помчала до карети, єдиної, до речі. Якби вона мене впізнала, чи не логічніше було б зачекати, щоб їхати разом?

Я ж вирішив притримуватися тактики: робити вигляд, що ми не знайомі, й менше перетинатися. Якщо наші батьки й підіслали цю дівицю спеціально — мене це не обходить. Їм гірше, бо зі студентками я шашні крутити не збираюся.

Звісно, екіпаж був останній. Дівчина поїхала, а я, і слова їй не сказав. Карміелла… Які батьки так назвуть своє дитя?

Поки я йшов пішки до Академії, настала ніч. У нас, на півночі, небо часто осяює різнобарвне світіння — наче кольорова річка, здається, дотягнися — і зможеш торкнутися руками. Легенда каже, що це магія нагадує: час швидкоплинний, і десь у світі тебе чекає твоя половинка. Звісно, це не так. Всюди є пояснення, а це просто казочки для дітей.

До чого це я? Просто тут, на небі, нічого немає. Пустота. Хіба що, якщо поглянути магічним зором…

Краєм вуха мені здалося, що я чую якийсь рух, недалеко між дерев, навіть голос. Але прислухався — усе було тихо. Мабуть, втома бере своє.

Нарешті — обрив. Після безмежних льодових рівнин я з цікавістю розглядав цей пейзаж: різкий край землі, далі — широка смуга заливу, а за нею вдалині видніються береги Амосу, острова німф. А всього за двісті метрів від мене — маленький клаптик землі, з’єднаний із сушею вузьким парапетом, на якому височить справжній замок із територією. Це моє спасіння, місце, яке дало мені шанс обирати самому. Перша Академія Співдружності.

Я знав, що ще через три дні Академія відкриє свої обійми цьогорічним студентам, і парапет розширять. А поки що він завширшки сантиметрів сорок — так, щоб жоден сторонній із містечка не пробрався туди.

Робити нічого, треба йти. І тільки підійшовши ближче, я помітив льодяні перила, що вже добряче підтанули. Отакої… А дівчина, виявляється, не дурна. Я одразу здогадався, чиїх це рук справа.

На тому боці мене вже чекали.

— Магістр Енора? Я не помиляюся? — згадав я імʼя .

— Сподіваюся, ви наш ректор. Ми чекали вас тиждень тому, — промовила жінка з бойовими косами і не менш суворим обличчям.

— Так, вірно. Я Еріан Сноу. Перебої з порталами… Спішив, як міг.

— Майстер Годрік відлучився. Передасть вам справи завтра, а сьогодні я проведу вас у ваші кімнати.

Я не запам’ятав ні дороги, ні як довго ми йшли. День видався надто важким, тому тільки-но побачив подушку — сон одразу взяв мене у свої обійми.