Розділ 1: Я не буду одружуватися

Любий читачу,

запрошую тебе до абсолютно нової історії з циклу «Корона Вельмаріну».

Її можна читати окремо від інших — вона самостійна й завершена.

Еріан Сноу

— Ану ще раз повтори, що ти сказав, невдячний? — зовсім не ласкаво вигукнув мій любий батько. Ні, він не тиран. Бо Тиран - це ще м’яко сказано.

— Я не буду одружуватися.

Обличчя мого батька — герцога найсуворішої частини Ніваллісу — набуло багряного відтінку. А з його льодовою магією це майже неможливо.

— Тобі тридцять один, ти — мій єдиний син, і ти візьмеш за дружину Карміеллу. Єдину доступну дівчину з графського роду. І це не прохання.

— Ні. Я не одружуся з незнайомкою. З мене досить.

— Ти зробиш так, як належить!

Досить. Вже справді досить. Ці діалоги — марні. Мій батько людина непробивна: або по його, або ніяк. Але я більше не терпітиму. Жодного дня.

Моя мати померла, коли я був ще немовлям. Нещасний випадок — кінь потрапив копитом у яму та покотився з гори. Відтоді моїм вихованням займався батько. Герцог Терон Сноу. Але виховання — гучне слово. Справжня, дресура. І вже швидше земля розірветься на тисячі шматків, ніж я отримаю від нього хоч краплю похвали.

Батько тримав усіх у залізному кулаці. І нікому не давав поблажок. Особливо мені.

Я вже тисячу разів беззаперечно виконував його накази. Але це — вже занадто. Нав’язувати мені якусь там доньку друга… Теж мені, союз династій. Та ще й це ім’я — Карміелла. Тьфу, солодке, як цукерка. Що ще чекати від татусевої принцеси?

Бачив я її востаннє, коли мені було вісімнадцять. Їй тоді було шість. Бантики, кучерики і дзвінкий сміх. Незграбне кошеня, що бігало за мною хвостиком. І ось тепер — одруження? Ні. Не сьогодні.

Любий татко ще не знає, та в мене є куди йти. У Ніваллісі він, можливо, має майже необмежену владу. Але в тому місці, куди я вирушаю, його титули нічого не варті.

Адже перед вами — новий, наймолодший ректор за всю історію Першої Академії Співдружності.

Так. І я отримав цю посаду не через ім’я чи заслуги батька. А завдяки клопіткій праці, знанням — і рівню магії, що, гаразд, таки передалася мені в спадок.

У цей самий час. Десь на іншому краю Ніваллісу.

Карміелла Анна Дюваль

— Доню, я домовився про твій шлюб, — спокійно, майже буденно промовив батько, ніби мова йшла про погоду.

Виделка випала з рук. Я, звісно, змалечку знала, що у виборі пари про кохання мова не піде, але якось це прозвучало… надто раптово. Одне діло — усвідомлювати, що тебе коли-небудь одружать. А зовсім інше — почути, що це станеться вже зараз. Я не була до цього готова. Але перечити батькові — справа безнадійна.

Ледь стримуючи емоції, як і личить вихованій леді, я все ж запитала:

— А як же моє навчання? Ми ж тільки подали документи до Снігової Академії.

— Це все, що тебе турбує? — злегка підняв брову батько. — Навіть не поцікавишся, хто він?

— А хіба є різниця? Я його однаково не знаю.

— Це Еріан, — сказав батько, уважно вдивляючись у мою реакцію.

У нашому колі було не так багато парубків, які відповідали б родині Дюваль за статусом. Еріан… Ну, принаймні, не старий. І зовні — досить привабливий.

— То що з навчанням?

— Облиш. Воно тобі не знадобиться. Ти маєш диплом пансіону, а цього для дружини більш ніж достатньо. Весілля за місяць.

Ось і все. Рухнули мої надії на свободу. У нашому королівстві жінка могла вийти з-під опіки батьків у двох випадках: або одружитися — і перейти під опіку чоловіка, або отримати освіту й забезпечити себе самостійно. І от мій єдиний шанс щойно зник.

А я ж уже встигла зібрати три валізи. Тепер доведеться розкладати. Настрій — нижче плінтуса, але що поробиш.

Стук у двері відірвав від гірких думок. Хто б це міг бути? Моє здивування було безмежним, коли на порозі я побачила батька. Ми ж лише двадцять хвилин тому вечеряли.

— Тату? Щось трапилось?

— Так. Проблеми з весіллям. Зайду?

Люсьєн Дюваль був людиною стриманою. Він не кричав, не тиснув — у нього завжди знаходились переконливі аргументи. Справжній політик. Вмілий бізнесмен. Нащадок шляхетного роду. Він терпіти не міг, коли щось йшло не за планом. І схоже, саме так зараз і сталося.

У мені зажевріла надія. А що як весілля скасують? Навіть якщо це лише відтермінування — я матиму шанс.

— Не поспішай розбирати речі. Ти все ж поїдеш на навчання.

— Справді? У Снігову Академію?

— Ні. У Першу Академію Співдружності.

— Так далеко? Це ж за два королівства звідси, — не стримала я здивування.

Це було зовсім не схоже на батька. Він усе тримав під контролем. Навіть пансіон вибрав той, що за пів години їзди. Снігову Академію я випросила лише тому, що вона — в сусідньому місті. А тут така відстань?

— Так сталося, що твій наречений утік, — спокійно сказав він.

Стороння людина нічого б не помітила у його тоні, але я, проживши з ним усе життя, добре вловлювала напівтони. Батько був злий. По-справжньому злий.

— І як це пов’язано з моїм навчанням?

— Він утік саме до Першої Академії. Ти поїдеш туди під своїм другим іменем — Анна. Познайомишся з ним, зачаруєш, сподобаєшся. А далі ми все владнаємо.

— А на який факультет мені вступати?

— На який зможеш. Сили в тебе достатньо, не переймайся.

— А як мені його знайти?

— Це буде неважко. Він тепер там — ректор.

Я оніміла. Ректор? У такому віці? Якщо не помиляюся, йому трохи за тридцять. Це ж наскільки сильним треба бути, щоб обійняти таку посаду.

— І як я маю… сподобатися ректору академії?

— Це вже твоя справа. Я в тебе вірю. Не підведи родину. У нас великі надії на цей союз.

Я кивала, слухаючи батька в піввуха, намагаючись приховати полегшення. Далеко від дому, під іншим ім’ям… Головне — робити вигляд, що намагаюся. А насправді — триматися якомога далі від цього ректора. Три роки — і я з дипломом. А тоді вже зможу вирішувати сама, що мені робити з життям.