Глава 16 . Крізь полум'я до істини

Емма : 

П’ять секунд! — вереск Ганни Борисівни розрізав повітря, як іржавий ніж. — Ми всі підемо на дно разом із цією імперією!

​Світ навколо мене немов уповільнився. Я бачила червоні цифри на таймері під столом, які невблаганно відраховували миті до кінця. Бачила перелякані очі Насті, яка притискала до себе ведмедика, не розуміючи, чому її казковий замок став пасткою. І бачила Марка.

​Він не вагався ні секунди.

​— Елло, хапай Настю і біжи до вікна! — гаркнув він.

— А ти?! — закричала я, але він уже кинувся не до нас, а прямо на Ганну Борисівну, вибиваючи пульт із її рук.

— Біжи, я сказав!

​Я підхопила Настю на руки. Вона здавалася мені невагомою, хоча серце всередині мене важило цілу тонну. Я кинулася до масивного дубового вікна. Охоронець Марка вже розбив скло зовні. Я передала йому дівчинку.

— Забирай її! Далі від будинку! — наказала я, але сама не поспішала вистрибувати.

​Я обернулася. Марк зчепився в боротьбі з охоронцями Ганни Борисівни, які раптом виринули з тіні. Маргарита Степанівна, побачивши, що план руйнується, кинулася до виходу, але шлях їй перегородило полум’я — десь у підвалі вже стався перший вибух, і підлога почала дрижати.

​— Марку! — мій голос зірвався. — Будинок рушиться!

​Він відкинув останнього нападника і подивився на мене. У цьому погляді було все: і те розбите коліно на дорозі, і наш перший поцілунок у лікарні, і вся та брехня, яку він тепер намагався спокутувати.

— Іди, Елло! Я не дам тобі загинути тут!

​Раптом балка на стелі тріснула і почала падати прямо на нього. Я не думала. Я просто кинулася назад, у саме пекло.

— Ні! — я вчепилася в його руку, відтягуючи вбік за мить до того, як важке дерево впало там, де він стояв.

​Вибухова хвиля підкинула нас обох. Світ спалахнув білим, а потім накрив чорним димом. Я відчула гострий біль у плечі, але сильні руки Марка вже підхопили мене. Він затулив мене своїм тілом від уламків, приймаючи удар на себе. Ми вилетіли крізь розбите вікно на вологу траву якраз у ту мить, коли дах мисливського будиночка з гуркотом провалився всередину.

​Я прийшла до тями від холоду. Ніч була тихою, лише десь далеко вили сирени пожежних машин. Я лежала на землі, а наді мною схилився Марк. Його обличчя було в сажі, сорочка розірвана, на лобі сочилася кров, але він посміхався. Справжньою, виснаженою посмішкою.

​— Ти... ти божевільна, Елло, — прошепотів він, витираючи бруд із моєї щоки. — Ти мала тікати.

— Я не кидаю своїх, — відповіла я, намагаючись сісти. — Де Настя?

​— Я тут! — дівчинка підбігла до нас і впала між нами на траву, обіймаючи обох. — Татку, Елло, не вмирайте більше, добре? Мені не подобаються такі ігри.

​Марк притягнув нас обох до себе. Ми сиділи на фоні догораючого будинку — символу всього того старого життя, повного брехні та маніпуляцій. Ганну Борисівну та Маргариту вивели в кайданках поліцейські, які оточили територію. Тепер їм не допоможуть жодні адвокати. Викрадення дитини та замах на вбивство — це квиток в один кінець.

​— Елло, — Марк відсторонився і подивився мені в очі. — Я знаю, що я зробив жахливу річ. Я використав вашу безпеку, щоб виманити їх. Я думав як бізнесмен, а не як чоловік, який кохає. Пробач мені, якщо зможеш. Я зрозумію, якщо ти захочеш піти. Я дам тобі гроші, будинок... все, що захочеш.

​Я подивилася на його обгорілі руки, якими він закривав мене від вогню. Подивилася на Настю, яка нарешті почувалася в безпеці.

— Мені не потрібні твої будинки, Марку, — сказала я тихо. — Мені потрібен той чоловік, який плакав у кабінеті за своєю донькою. Мені потрібен той, хто готовий був згоріти, щоб я жила. Але якщо ми будемо разом — більше ніяких секретів. Навіть найстрашніших.

​— Обіцяю, — він схилився і торкнувся моїх губ. Цей поцілунок пахнув димом і перемогою. — Більше ніяких таємниць. Тільки ми.

​— І я! — вставила Настя, втиснувшись між нами.

— І ти, сонечко, — Марк підняв її на руки, а іншою рукою міцно обхопив мене за талію. — Ходімо додому. Справжньому дому.

​Через місяць.

Маєток Демидова більше не здавався мені холодним музеєм. Ми змінили штори на світлі, наповнили кімнати квітами та дитячим сміхом. Моя мати... я дозволила їй бачитися з Настею лише під наглядом охорони. Я не змогла пробачити її повністю, але Валерія хотіла б, щоб ми спробували бути сім'єю.

​Ми з Марком стояли на терасі, спостерігаючи, як Настя грається в саду з новим цуценям.

— Знаєш, — сказав Марк, обіймаючи мене ззаду. — Я нарешті зрозумів, чому ти була так схожа на Валерію.

— Чому? — я повернулася до нього.

— Не через зовнішність. А через це світло всередині. Вона його втратила, бо я не зміг її захистити. Але тебе я не відпущу ніколи.

​Він дістав із кишені нову каблучку — не стару родинну реліквію, а просту, з чистим діамантом.

— Цього разу це не для преси. Це для нас. Ти вийдеш за мене, Елло Мартинова? Насправді?

​Я посміхнулася, відчуваючи, як щастя розливається по тілу, як тепле сонце.

— Так, Марку Олександровичу. Цього разу — назавжди.

​Настя внизу закричала:

— Гей, ви знову там шепочетеся? Я теж хочу обійматися!

​І ми розсміялися, знаючи, що попереду у нас довга історія, де більше не буде місця для «Крижаного Боса», а буде лише місце для кохання.